Реферат
На тему:
Османська навала на словацькі землі та її наслідки
Унаслідок нескінченних конфліктів, спустошливих воєн і повстань, що не припинялися упродовж XVI—XVII ст., багато районів Словацького краю зазнали небачених руйнувань і збезлюдніли.
Постійну загрозу для населення регіону становили наскоки османів. Вперше з цією небезпекою людність південної частини словацьких земель зіткнулася в 1529 р., коли османське військо, яке прямувало на Відень, спустошило території в долинах річок Вагу, Грону та Нітри, а тисячі людей потрапили в полон. Відтоді загарбницькі рейди на словацькі території тривали аж до 1683 р., коли османське військо зазнало поразки в битві поблизу Відня. Однак у першій половині XVI ст. наступ Порти тільки починався. У 1541 р. нападники захопили Буду, в 1543 р. — фортецю Естергом — центр угорської римо-католицької церкви.
Після падіння Естергома для османів відкрився шлях до словацьких земель, населення яких відновлювало фортифікаційні споруди та організовувало оборону міст. Саме в цей період у краї збудовано ряд фортець, найбільшою з яких була Нові Замки. Рятуючись від ісламських завойовників, католицькі ієрархи переїхали до Трнави, архієпископ оселився у Братиславі (Прешпорку).
Намагаючись повернути втрачені за договором 1547 р. території, Фердінанд І оголосив війну Порті. Однак її наслідки були катастрофічними: після поразки габсбурзької армії в 1551 р. султан приєднав до своїх володінь нові землі. Так, після захоплення у 1554р. фортеці Філяківський Град на захоплених словацьких землях було створено чотири санджаки (округи): Естергомський, Новоградський, Сетанський і Філяківський. Місцеве населення, яке опинилося під османською владою, було обкладене подушною податтю.
Протягом майже 150років населення словацьких земель протистояло тиску османів. Після захоплення Портою (1562) земель Центральної Угорщини словацькі терени (окрім південних) перетворилися на центр життя королівства, а Братислава фактично стала мадярською столицею. Саме тут відбувалися засідання Державних зборів, розміщувалася державна скарбниця, в замку зберігалися королівські клейноди, а в палаці Св. Мартіна відбувалися церемонії коронації угорських монархів.
Турецька навала, наслідком якої було загарбання великої частини території Угорського королівства, спричинила суттєві зміни в етнічному складі населення словацьких земель. Під натиском загарбників багато угорців (представники шляхти, купецтва та інших станів) переселялися до підвладних Габсбургам територій, і насамперед до словацьких міст, — Братислави, Трнави, Кошице тощо. Серед угорців, які знайшли порятунок у словацьких землях, більшість становили селяни. Все це призвело до переміщення міжетнічного мадярословацького кордону на північ.
Своєю чергою, словацькі селяни, які традиційно мешкали й вели господарство в долинах річок та низинах, рятуючись від жорстоких завойовників, переселялися до важкодоступних гірських регіонів, де вони корчували ліси, освоювали нові землі й будували поселення.
Рятуючись від свавілля османських властей, до південно-західних регіонів словацьких земель у цей період переселилося декілька тисяч хорватських родин. Хорвати-переселенці, як правило, не змішувалися з місцевою людністю, а оселялися окремо, засновуючи власні поселення.
З центральних регіонів Угорщини на словацькі землі мігрувало багато родин мадярської шляхти, які відразу дістали чимало привілеїв: їх звільняли від податків, надавали право торгувати вином тощо. Збільшення населення краю в цілому сприяло розвиткові міст.
Водночас змінювався й етнічний склад населення словацьких земель, яке здебільшого було двомовним — німецько-словацьким. У період загострення протиборства між Фердінандом І і Я. Запольяї в містах спалахували міжетнічні конфлікти: першого підтримували німці, а другого — словаки. Тому для підсилення "німецької партії" Фердінанд І указом від 1530 р. заборонив переселення словаків і поляків до Бар-дієва та інших міст.
Після переселення до словацьких земель мадяр (шляхти й представників інших станів) міжетнічні конфлікти в містах ще більше загострилися. В суперечках, що виникали з угорцями, словаки здебільшого знаходили підтримку в німецького населення. Так, конфлікт, що виник у Трнаві, мало не завершився розправою мадярської шляхти над словаками й німцями. Для подолання міжетнічного протистояння в містах імператор Фердінанд І спеціальним декретом зрівняв словаків і німців з угорцями; для злагоди в суспільстві міську адміністрацію мали почергово очолювати представники різних етносів.
Напруженість у міжетнічних відносинах започаткувала процес самоідентифікації словаків як окремого народу й сприяла пробудженню їхньої національної самосвідомості. Інтенсивнішими й різноманітнішими ставали контакти словаків з населенням сусідніх моравських і чеських земель.
Прагнучи повернути втрачені території, імператор Рудольф II (1576—1608) у 1593 р. розпочав війну проти Османської імперії, яка тривала 15 років. Спочатку австрійські війська здобули кілька важливих перемог, їм вдалося, зокрема, повернути фортеці Філяково, Сечани, Новоград і Естергом. Проте надалі воєнні дії тривали з перемінним успіхом, до того ж словацькі землі в цей період неодноразово спустошували спільники османів — кримські татари.
Під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) більшу частину словацьких земель зайняли війська правителя Трансільванії — князя Дердя Ракоці, які протистояли шведській та австрійській армії під час облоги Брно (1645). В ході війн (1660-1664; 1683-1699), які вела Австрійська монархія з Портою, значна частина словацьких земель потрапила під владу султана.
Угорські магнати, спираючись на підтримку Порти, підняли в словацьких землях чергове повстання проти Габсбургів. Однак поразка османів під Віднем (1683) прискорила їхній остаточний розгром. Крім того, за часів османського панування угорську шляхту було позбавлено всіх земель і майна, десятки тисяч людей у словацьких землях потрапили в рабство. Економіка краю була дезорганізована й майже цілком зруйнована.
ЛІТЕРАТУРА
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
История Чехословакии: В 3 т. Москва, 1956. Т. 1.
Краткая история Чехословакии: с древнейших времен до наших дней. Москва, 1988.
Краткая история Венгрии: с древнейших