Червона Армія втратила понад 130 тис. чол. вбитими, фінська армія втратила 19,567 чол. вбитими. К. Ворошилов був звільнений від обов’язків міністра оборони. Цю посаду зайняв С. Тимошенко, був реорганізований Генштаб, розширилась мережа воєнних училищ та ін.

Міжнародне становище СРСР погіршилось. Гітлер вважав, що Червона Армія надто слабка, і її можна буде швидко перемогти. Такої ж думки дотримувались у Лондоні і Парижі. Як бачимо, локальна війна у Фінляндії мала далекосяжні наслідки.

14 червня 1940 р. Литві, а 16 червня Латвії та Естонії були зроблені заяви уряду СРСР, які по формі і по суті носили характер ультиматумів. Ці держави звинувачувались у підготовці до нападу на частини Червоної Армії, які були розташовані на їх територіях згідно з договорами про взаємодопомогу (жовтень 1939 р.).

Уряд СРСР зажадав відставки урядів Литви, Латвії та Естонії, утворення нових урядів, здатних “чесно виконувати договірні зобов’язання”, а також допустити додаткові військові частини СРСР на їх території. У разі невиконання цих вимог уряд СРСР полишав за собою право вжити відповідні заходи. 26 червня 1940 р. Румунія погодилась виконати ультиматум СРСР про звільнення нею території Бесарабії і Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. на звільнених територіях було утворено Молдавську РСР.

Справа в тому, що уже в кінці травня стало ясно, що Франція буде переможеною, а Англія загнана на свої острови. У червні 1940 р. Гітлер наказав керівництву вермахту розробити план нападу на СРСР. Саме в цей час СРСР вирішив реалізувати своє “право” на Прибалтику, яке він одержав згідно з таємним протоколом до Пакту про ненапад. Прибалтійські республіки сподівалися на допомогу з боку Німеччини, але цього не сталося.

Прибалтійські республіки прийняли ультиматум СРСР. Старі уряди пішли у відставку, на територію Литви, Латвії та Естонії були введені додаткові війська СРСР. У республіках Прибалтики були сформовані нові уряди під контролем СРСР. Вони були позбавлені можливості самостійної роботи. Директиви з Москви виконувались без всякого права на відхилення від їх змісту.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.