Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до “вічного притулку” й перебування у “царстві мертвих” був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди.

4. Язичницькі уявлення східних слов’ян

про небесний світ

Головним провідником небіжчика до “небесного світу” було кремаційне багаття. Воно повинне було забезпечити, по-перше, очищення померлого від всього лихого, що супроводжувало його протягом життя, по-друге, розділення його тіла на дві відокремленні субстанції – легку повітряну істоту – дух, який мав потрапити в “небесне царство” разом з димом від кремаційного багаття і кальциновані кістки (або костії, які нібито потрапляли у “антисвіт”).

Похідним від культу кремаційного багаття-посередника між двома світами були культи вогневого птаха-півня, крука та чарівного коня.

Виходячи з писемних та археологічних джерел, автор доводить, що в уяві наших предків дохристиянської доби небесний світ знаходився десь на краю землі, за межею реального світу і становив собою ідеальне місце, з яким звичайно пов’язували всі свої життєві ідеали та мрії.

Важливими є і вірування пов’язанні зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов’яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів - гори “від землі до неба”, “великий стовп”, “біл-горюч камінь Алатирь” і т. ін. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню.

Простежено генетичний зв‘язок між космологічними уявленнями східних слов’ян про потойбічний світ та культом провідних язичницьких східнослов’янських богів пов’язаних в свідомості наших предків з небом – Родом, Перуном та Симарглом.

Вірування у “небесних богів”, які стали основою слов’янського язичництва напередодні прийняття християнства, були похідним від культу упирів та берегинь, тобто були генетично пов’язані з уявленнями про посмертне існування людини. Разом з тим, “небесні боги” уособлювали собою надприродні стихії, але не в їх первісному байдужому варіанті, а у стані пом’якшеному сакральними жертвами у вигляді кремації небіжчиків, тобто “верхні”, “небесні” боги східнослов’янського пантеону були для наших предків, насамперед, “своїми” богами, об’єднаними з померлими пращурами сакральним зв’язком і здійснюючими заступництво живих членів східнослов’янського суспільства.

5. Антисвіт в язичницькій свідомості східних слов’ян

Антисвіт в архаїчній уяві східних слов’ян дохристиянської доби відділявся від реального світу сакральним колом, яке повинно було оберігати живих людей від негативного впливу мерців. З уявленням про просторову межу між двома світами був пов’язаний культ язичницьких духів – берегинь.

Порушення живими людьми священного кордону, який відділяв реальний світ від потойбічного, мало привести, в язичницькій свідомості східних слов’ян, до загибелі святотатця. В язичницькій уяві давніх слов’ян кургани-могильники являли собою “селища мертвих” або “общини мерців”. Термін “світ” являв собою групу слов’янських поселень, розташованих навколо великого селища, яке називалося “весь” або “градок”. Це дозволило зробити висновок, що “антисвіт” або “підземний світ мертвих”, куди потрапляли кальциновані кістки покійників у свідомості давніх слов’ян-язичників складався з групи могильників, розташованих в тій місцевості, де колись жив померлий.

Традиційні уявлення східних слов’ян-язичників ІХ-ХIII ст. про антисвіт відбивають соціально-економічні відносини, притаманні первісно-громадському суспільству докласової доби, тобто в кордонах антисвіту повинна була існувати загальна соціальна та економічна рівність.

Суттєво відрізнялися від традиційних канонів уявлення про антисвіт представників східнослов’янської соціальної еліти кінця І тис. н.е. В свідомості вищих прошарків східнослов’янського суспільства даної епохи антисвіт був дзеркальним відображенням реального світу, тобто на нього автоматично поширювалися всі соціальні та економічні інститути, що існували в Київській Русі ІХ-ХIII ст. - соціальна диференціація, включаючи рабство, економічні та сімейні відносини.

Наявні писемні та археологічні джерела не дозволяють змоделювати загальну чітку картину уявлень східних слов’ян-язичників про сутність антисвіту. Можна прослідкувати лише кілька головних схем, які простежуються на рівні фактологічного матеріалу. Уявлення про підземний світ і місце в ньому небіжчика були тісно пов’язані з культом землі та рослин, які в свідомості тодішніх слов’ян помирали і відроджувалися протягом року.

Антисвіт дзеркально розповсюджувалися реалії земного життя, інакше кажучи, в свідомості наших предків це був світ навпаки – антисвіт, який в уяві східних слов’ян-язичників асоціювався також з царством темряви та вічної зими.

Язичницький давньослов’янський бог Велес був не тільки богом худоби, але й уособленням сакральної громади мертвих, господарем “антисвіту”. Від нього залежала плодючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у “світі мертвих”. Тому, не випадково автор “Слова о полку Ігоревім” називає себе у творі “онуком Велеса”, тобто нащадком сакральної громади мертвих. Тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов’ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби – епохи, в яку він символізував дух вбитої тварини.

Східні слов’яни дохристиянської доби вшановували також богинь – уособлення поховальної обрядовості і смерті - Желю та Мару, які походять від культу загально індоєвропейської Богині-Матері. Богині Желя і Мара не мали відношення до реалій земного життя людини, але в ініціації переходу небіжчика до антисвіту грали певну роль. Ці богині