Реферат

на тему:

Національно - визвольний рух та його форми. Культура південних слов'ян. (XIV - перша половина XVII ст.)

НАЦІОНАЛЬНО –

ВИЗВОЛЬНИЙ

РУХ ТА ЙОГО

ФОРМИ

_________________________________________________________

Рівень національно-визвольного руху та його форми, як правило, безпосередньо залежали від зовнішньополітичної, внутрішньополітичної й соціально-економічної ситуації в Османській імперії. Перші-ліпші труднощі Порти на міжнародній арені, кожну феодальну міжусобицю в самій Туреччині патріотично налаштовані групи південних слов'ян намагалися використати як шанс визволитися від гніту. Нерідко причиною боротьби проти завойовників виступали й такі чинники, як фіскальна політика, зміни в системі управління та адміністративному статусі території. На кінець XVII ст. внутрішню автономію, наприклад, зберегли тільки окремі райони Сербії та Македонії.

Національно-визвольний рух південнослов'янських народів став можливим завдяки збереженню в їхньому середовищі почуття національної самосвідомості. Ісламізація й отуречення не змінили кардинальним чином етнічну та релігійну ситуацію в більшості південнослов'янських регіонів, а силою, що сприяла збереженню звичаїв, мови, культури, як і раніше, залишалася православна церква. В умовах чужоземного й іновірного володарювання церква являла собою могутню опозиційну силу. Зовнішня лояльність її ієрархів османському режимові зовсім не означала, що церква змирилася з пануванням іновірців. Християнство стало в мусульманській країні ідеологією підкорених народів. Церква істотно впливала на формування світогляду своєї пастви, а активна участь представників духовенства у національно-визвольному русі ще більше підносила її престиж.

Національно-визвольний рух, що розпочався відразу після завоювання, набував різноманітних форм — як пасивних (еміграція в інші країни, втеча в гори, відмова від виконання повинностей), так і активних (партизанський рух, збройні повстання проти поневолювачів).

Партизанський рух на Балканах розгортався у вигляді гайдуцтва. Гайдуками ставали переважно селяни, які втікали від податкового гноблення, деякі представники християнської церкви, а також декласовані елементи. У гірській місцевості та лісових масивах вони створювали свої загони (чети), які налічували здебільшого кілька десятків чоловік. Нечисленність цих загонів сприяла їх маневреності й давала змогу легко уникати переслідування. Лише в окремих випадках чисельність гайдуцьких чет сягала сотень вояків. Командирами чет іноді ставали й жінки. Звичайно таких командирів називали "воєводами". Помічником воєводи був байрактар (хорунжий). Прапор мав бути в кожної гайдуцької чети. Фактів, які б свідчили про гайдуцьких проводирів слов'янського дворянського походження, небагато. Це пояснюється головним чином тим, що гайдуцький рух поєднував у собі не лише національно-визвольні, а й соціальні риси. Жертвами нападів гайдуцьких чет ставали не тільки представники османської влади, а й збирачі податків, купці, феодали, незалежно від їхньої національності та віросповідання. Нерідко показовим розправам підлягали й занадто лояльні до турків слов'янські ремісники та селяни. У зв'язку з цим надмірна ідеалізація гайдуцького руху неприпустима, бо багато чет нагадували за характером своїх дій банди розбійників. Але в цілому слов'янська людність Балкан симпатизувала гайдукам і надавала їм підтримку, хоча турки карали за це якнайжорстокіше. Каральні експедиції проти гайдуків закінчувалися стратами, привселюдними шмаганнями, насильним наверненням цілих сіл в іслам, відправленням запідозрених на галери тощо. Однак такі заходи тільки посилювали опір.

Природним спільником гайдуків виступав гірсько-лісовий ландшафт. Як правило, взимку боротьба гайдуків затихала й відновлювалася з першими ознаками весни. Як тільки зеленіло листя, партизани покидали села й вирушали до лісів, де збиралися на т. зв. "гайдуцьких зборищах".

Змагання гайдуків особливо активізувалися на межі XVI— XVII ст., коли все виразніше стали виявлятися ознаки занепаду військової могутності Османської імперії. Будь-яка воєнна сутичка турків з європейськими християнськими державами автоматично пожвавлювала партизанську боротьбу. Однією з найбільш вдалих операцій гайдуків було раптове захоплення ними у 1595 р. Софії. Така зухвала акція двотисячного загону безперечно зміцнила віру слов'ян у можливість визволення й породила серед турків відчуття невпевненості. Це відчуття іноді змушувало турків мігрувати з болгарських земель у спокійніші регіони імперії.

Гайдуцький рух охопив весь Волконський півострів. Найзапеклішого характеру він набув у Південно-Західній і Північ-но-Західній Болгарії, гірських районах Сербії, в Македонії.

Загони гайдуків як реальна збройна сила брали участь і в народних повстаннях. В міру ослаблення Порти повстання спалахували все частіше й частіше, однак вони мали здебільшого локальний характер. Це пояснювалося відсутністю єдиної організації, здатної очолити визвольний рух, непідготовленістю виступів, відсутністю навичок ведення сучасної війни, нарешті, труднощами у пошуках союзників. Християнські країни Європи не могли надати південним слов'янам належної допомоги хоча б тому, що самі ворогували між собою. Реформація, війни між протестантами і католиками, франко-іспанський антагонізм призвели до зближення Франції і Османської імперії, а це підштовхувало останню до подальшої агресії в Центральній і Східній Європі.

Антиосманські повстання південних слов'ян тривали у XVI — першій половині XVII ст. головним чином у Болгарії, Сербії і Македонії. В них брали участь здебільшого селяни, яких підтримували гайдуки. Виступи городян у той період мали другорядний характер.

Першим великим народним виступом південних слов'ян вважається Прилепське повстання 1564—1565 рр. Воно вибухнуло поблизу м. Прилепа в Македонії і було викликане зростанням податків. У повстанні взяли участь македонські селяни й частина міських жителів, однак цей виступ виявився географічне обмеженим.

Більшого розмаху набуло Тирновське повстання 1598р. в Болгарії. Йому передувала тривала дипломатична підготовка. Представники південнослов'янського духовенства і князі домовилися про спільні дії з антитурецькою коаліцією. До цієї коаліції в різний час входили венеційці, іспанці, трансільванці, папство, але головну роль у ній відігравали австрійські Габсбурги.

Австрійці приєднали до своїх володінь землі османських васалів — Валахію, Трансільванію і Молдову. Цей приклад спонукав до активних дій і південних слов'ян. Як наслідок