Для того щоб чітко відділити себе від "нациків", у 1993-му році у Нью-Йорку було створено міжнародний рух RASH (Red & Anarchist Skinheads). З назви видно, що учасники цього руху стоять на комуністично-анархістських позиціях. Вони також виступають проти расизму і є прихильниками фемінізму, а також антигомофобії (противники дискримінації за статевою орієнтацією).

Є також і інша організована група міжнародного рівня - SHARP (Skinhead Against Racial Prejudices). Це скінхеди, які борються проти расистів і ультраправих. Вони регулярно проводять концерти, мітинги і значно радикальніші акції - організовані побиття boneheads (тупоголових), як вони називають неонацистів.

Але основну частину скінів і далі складають прості хлопці з робітничих кварталів, які особливо не переймаються своєю політичною орієнтацією, а просто збираються вечорами разом, п'ють пиво, влаштовують бійки і коротко стрижуться. Їх і надалі варто остерігатися в темних переходах, але не варто плутати з неонацистами.

Емо.

Сама назва походить від англійського слова «emotional» - «емоційний». Це відносно нова субкультура, що зародилася у США в кінці 80-х рр. ХХ століття. У нас вона з'явилася зовсім нещодавно, кілька років тому, але вже впевнено завойовує собі місце під сонцем. Якщо старше покоління ще про них не чуло, то молодше вже зрозуміло, що до чого, і починає навіть слухати «emotional rock». Музика Емл походить від хард-кору, в якому соціальна тематика набула нового вигляду: емоційні пісні про любов, розставання, самотність, розбиті серця і так далі в тому ж дусі. Хедлайнерами емо-року є «The beautiful mistake», «Underoath» та інші, менш відомі.

Головна риса емо – вони не соромляться своїх емоцій, не бояться виявити їх, прагнуть бути справжніми. Але наш світ надто жорстокий, тому емо часто стають самогубцями; сама тема смерті часто прослідковується у їх віршах і музиці. Їхня творчість, яскравим взірцем якої є малюнки з віршами, проникнута сумом і почуттям безвиході. Взагалі для переважної більшості емо – це депресивні підлітки, що за найменшої неприємності ладні порізати собі вени (і, до речі, це близько до правди).

Емо легко розрізнити за зовнішнім виглядом. Як правило, вони худенькі, на очі спадає довгий чубчик, волосся довге і найчастіше пофарбоване в чорний, іноді – в рожевий колір, у вухах і на губах – пірсінг, очі густо обведені чорним, нігті також пофарбовані у чорне; вони вдягнуті у вузькі джинси, облягаючі футболки, скейтерські кросівки з товстими кольоровими шнурками, на поясі чи стегнах – два пояси, інколи навіть рожева пов'язка на лобі з написом «Я люблю емо». Найцікавіше, що цей опис підходить як для дівчат-емо, так і для хлопців. Узагалі розрізнити стать емо досить важко, тому багато хто думає, що хлопці-емо – гомосексуалісти. Це не так, просто їх жіночність – вияв своєї натури і небажання тримати в собі свої почуття. В сучасних умовах гендерної рівності ролі чоловіків і жінок поступово розмиваються, і емо просто не бояться показати це. Всі чоловіки так чи інакше стають все більш інфантильними та фемінними, але лише емо не соромляться цієї сторони своєї натури.

Більшість емо, на відміну від багатьох інших неформалів, не вживають наркотики й алкоголь.

Емо для України – явище зовсім нове, а тому не встигло зайняти певну нішу в суспільстві чи у свідомості людей. Їх скоріше сприймають як вибрик підлітків, у яких немає інших проблем у житті. Але поступово їх стиль життя та мислення стає цікавим і для пересічних громадян.

Хіп-хоп.

Для початку відразу варто внести певну ясність у термінологію, тому що останнім часом, зважаючи на навалу хіп-хопу в молодіжну культуру, доводиться чути підміну цього поняття словом “реп”. Отож, “реп” – це виключно музичний стиль, в той час як “хіп-хоп” є тією субкультурою, про яку нижче піде мова, і яка окрім репу вбирає в себе ще і ді-джеїнг, ґрафіті, специфічну форму одягу, деякі види спорту, брейк-данс та ін., а відповідно, є значно ширшим поняттям, аніж просто “реп”.

Історія хіп-хопу – це приклад того, як буквально за одне покоління босяцький фольклор американського негритянського ґетто перетворився на світовий мейнстрім, а дворові хулігани – на світових суперзірок.

Почалося все приблизно у 1969-му році у “чорних” кварталах Нью-Йорка, які називаються Південний Бронкс. Легенда свідчить, що започаткував цей рух DJ Кул Херк, який запустив у мову слівце "b-boys" (скорочення від "break boys", тобто, “ламані хлопці”, ті, які танцюють брейк). Але суспільство розшифрувало це як "bad boys" (хулігани), а їхніх подруг охрестили "flygirls" – тобто “мушки” – крикливо одягнені і густо намальовані дівчата з вулиці. Зрозуміло, що це ще не був хіп-хоп (саме слово у 1974 придумав Африка Бамбаатаа), але початок було покладено.

Кул Херк приїхав до Нью-Йорка з Ямайки, звідки і привіз традицію організовувати вуличні танці під музику з платівок, на яку поети наживо начитують речитативом свої вірші. Центром цієї імпрези завжди був ді-джей, а такі акції виникали спонтанно і на вулиці. Так зародилася система вуличної культури ”street culture”, і так зародилася провідна роль діджея, який до того був тільки людиною, яка вчасно міняє платівки. Херк же ж привніс у цю схему активну позицію. Ді-джей сам вибирав музику, горланив щось у мікрофон, заводив людей і давав цей мікрофон