відображення в одній невеликій фразі.
Віддавши обов'язкову хвалу англійському уряду, набагато щедрішому по відношенню до своїх колоній, ніж інші метрополії, він підкреслює, що "свобода англійських колоністів... нічим не обмежена", але змушений все ж таки додати обмовку: "...рішуче у всьому, за винятком зовнішньої торгівлі" [9, 257].
Виняток чималий, він прямо і побічно затрудняв усе економічне життя колоній, зобов'язуючи їх діяти через лондонського посередника, бути прив'язаними до його кредиту, а головне – триматися в межах торгових рамок англійської імперії.
Нова Англія, що проте рано прокинулася для торгівлі, з її головними портами Бостоном і Плімутом, могла на це погоджуватися лише бурчачи, шахраюючи, обходячи перешкоди. Американське торгове життя було дуже жвавим, дуже стихійним, щоб не забрати вільності, які їй надавалися випадком.
Все це так. Але успіху в цьому вона добилася половинчастого. Нова Англія побудувала себе заново між 1620 і 1640 роками, з виходом вигнаних Стюартами пуритан, що мали найпершою метою заснування замкнутого суспільства, захищеного від гріха, від несправедливості і нерівностей світу цього.
Але цій країні, бідній у природному відношенні, море пропонувало свої послуги. Досить рано тут склався вельми активний купецький маленький світ. Тому, мабуть, що Північ зі всієї сукупності англійських колоній швидше була здатна зв'язатися з матір'ю-батьківщиною, до якої він була розташована ближче за всіх?
Або ще тому, що побережжя Акадії і мілини Ньюфаундленду пропонували неподалеку "манну небесну" дарів моря? Саме від рибальства колоністи Нової Англії одержували "більше всього грошей... Не копаючись у надрах землі і віддавши справу цю іспанцям і португальцям, вони витягують ці гроші за допомогою риби, яку вони їм доставляють".
Не рахуючи матросів, що навчалися цьому суворому ремеслу, і кораблів, які для них треба було будувати, в 1782 році в Новій Англії рибним ловом були зайняті 600 суден і 5000 чоловік.
Але колоністи Нової Англії не задовольнилися цією діяльністю у себе під боком. "Їх називали голландцями Америки... Говорять, що американці займаються мореплаванням ще економніше, ніж голландці. Ця властивість, а також дешевизна їх їстівних запасів зробили б їх перевершуючими всіх у тому, що стосується фрахту" [9, 258].
Насправді, вони мобілізували до своєї вигоди каботаж колоній Центру і Півдня і розподіляли їх продукти: зерно, тютюн, рис, індиго.
Вони взяли на себе постачання Антильських островів – англійських, французьких, голландських або датських: вони везли туди рибу, солону скумбрію, тріску, китовий жир, коней, солонину, а також ліс, дубову клепку, дошки, навіть, як би ми сказали, збірні будинки, "цілком виготовлені, а відправлені матеріали супроводжував тесляр, щоб керувати спорудженням".
Поверталися американські моряки з цукром, патокою, тафією (горілкою з цукрового очерету). Купці і торговці північних портів, не говорячи вже про Нью-Йорк і Філадельфію, поширили свої плавання на всю Північну Атлантику, на острови на зразок Мадейри, на побережжя Африки, Португалії, Іспанії і Франції, і, зрозуміло, – Англії.
Вони доставляли навіть у Середземноморря в'ялену рибу, пшеницю, муку.
Правда, таке розширення торгівлі до світових масштабів, що створило торгівлю за "трикутною" схемою, не витісняло Англію з гри.
Хоча американські кораблі приходили безпосередньо до Амстердама, Лондон майже завжди був однією з вершин цих трикутників, і саме на Лондон (з інших ринків Європи) американська торгівля робила свої ремісії і з Лондона вона одержувала свої кредити.
Вона також залишала там значну частку своїх прибутків, бо баланс між колоніями і Англією був на користь останньої.
У 1770 році, до повстання колоній, один спостерігач писав: "За допомогою закупівель і комісійних усі гроші цих поселень (тобто колоній) йдуть до Англії, а те, що залишається їм з багатств, поміщено в папері (тобто в паперових грошах)".
Проте, вважає Бродель, цілком безумовно Америка рано опинилася в суперницях Англії. Процвітання колоній йшло в шкоду процвітанню острова і заподіювало занепокоєння купецьким станам Лондона. Що і викликало роздратування і малоефективні репресивні заходи.
У 1766 році Грослі писав: "Англія нині створить даремні закони, щоб утруднити і обмежити промисловість своїх колоністів. Вона приглушує хворобу, а не зціляє її". Вона "в такій торгівлі – економічній і побудованій на реекспорті – втрачає на митних зборах, складських витратах і комісійних і частину оплати праці в своїх плаваннях. І у разі прямого повернення в колонії (що нині всього більш прийнято) хіба навігатори, особливо Бостона і Філадельфії, де мореплавством зайнято більше 1500 кораблів, не забезпечують не тільки свої колонії, але також і всі інші англійські колонії європейськими товарами, завантаженими в іноземних портах? А це не може не завдати величезного збитку як комерції Англії, так і її фінансам" [9, 259].
Звичайно ж, між колоніями і метрополією виникали й інші конфлікти, і, можливо, окупація англійцями французької Канади в 1762 році, узаконена наступного року за умовами Паризького договору, прискорило хід справ, забезпечивши англійським колоніям безпеку на їх північному кордоні. Вони більше не потребували допомоги.
У 1763 році звитяжна Англія і переможена Франція, обидві повелися, як відзначає Фернан Бродель, несподіваним чином.
Англія віддала перевагу над Канадою (відібраною у Франції) і Флоридою (якою поступилася їй Іспанія) володінню Сан-Домінго. Але плантатори Ямайки залишалися до цього глухі. Вони відмовлялися ділити з іншими англійський цукровий ринок, який був їх заповідним угіддям.
Їх завзятість укупі з опором Франції, що бажала зберегти Сан-Домінго, царицю цукровиробляючих островів, привело до того, що "сніжні арпани" (арпан – старовинна міра площі, рівна 0,422 га) Канади відійшли до Англії.
Проте є неспростовний доказ англійських жадань, спрямованих до Сан-Домінго. Коли в