"Секрет англійського безсилля впродовж цих перших шести років війни (1793-1799 рр.) поміщений у цих двох фатальних словах – Сан-Домінго", – писав Е. Вільямс.

В усякому разі відразу ж після укладення Паризького миру (1763 рік) напруженість між колоніями і Англією стала наростати. Остання хотіла "напоумити" колонії, примусити їх нести якусь частину величезних витрат на війну, що тільки-но завершилася.

Колонії ж у 1765 році дійдуть до того, що організують бойкот англійських товарів, зробивши справжній злочин образи величності.

Все це було настільки ясно, підкреслює Бродель, що в жовтні 1768 року голландські банкіри "побоюються", що якщо відносини між Англією і її колоніями зіпсуються, то як би це не спричинило банкрутств, яких дію ця країна (Голландія) могла б відчути" [9, 260].

Аккаріан де Серіонн з 1766 року бачив, як підіймалася "американська імперія". "Нової Англії, – писав він, – належить більш побоюватися, ніж старої в тому, що стосується втрати іспанських колоній..." Так, це імперія "незалежна від Європи", імперія, писав він декілька років опісля, яка "у вельми близькому майбутньому загрожуватиме добробуту особливо Англії, Іспанії, Франції, Португалії і Голландії" [9, 260].

Інакше кажучи, вже помітні були перші ознаки появи в майбутньому кандидатури Сполучених Штатів Америки на панування над європейською економікою.

І це якраз те, про що відкрито говорив французький повноважний міністр у Джорджтауні, правда, тридцятьма роками пізніше: "Я знаходжу положення Англії відносно Сполучених Штатів абсолютно схожим з положенням, в якому перша держава (тобто Англія) перебувала відносно Голландії в кінці XVIІ століття, коли остання, виснажена витратами і боргами, побачила, як її торговий вплив переходить у руки суперника, який і народився-то, так би мовити, з торгівлі".

Отже, в другій половині ХVІІІ ст. становище англійських колоній у Північній Америці можна охарактеризувати як "економічне піднесення". Разом з тим розвиток господарства гальмувався політикою метрополії, яка була спрямована на обмеження їх економічної діяльності. Англійський уряд вводив обмеження на виробництво певних товарів в колоніях, оскільки остерігався їх впливу на власне господарство, що було пов’язане з тим, що виробництво певних товарів в колоніях обходилося дешевше, а, значить, енергійні колоніальні промисловці і торговці здатні скласти серйозну конкуренцію вітчизняній промисловості.

Ці та інші елементи політики метрополії спричинили незадоволення в колоніях, що в кінці кінців вилилося в їх війну за незалежність.

Розділ 2. Подолання європейського впливу

Америці довелося пройти довгі етапи європейської історії, правда, не дотримуючись їх порядку або моделей. Там знову можна зустріти, хоч і в перемішаному вигляді, європейський досвід – античність, середні віки, Відродження, Реформацію.

Американські зони первинного освоєння нагадують зони розчищення середньовічних лісів Європи в XIII столітті. Так само певні риси перших європейських міст Нового Світла і їх патріархальних сімейств відновлюють для історика приблизну античність.

Кожна метрополія бажала неподільно утримувати свій шматок Америки, нав'язуючи йому дотримання "колоніальних договорів" і повагу до "виняткових прав". А суспільство по іншу сторону Атлантики майже не могло піти від опіки здалеку і від нав'язливих зразків Європи, яка уважно стежила за своїми чадами і в якої моменти ослаблення уваги бували лише спочатку, в безвісності і незначності перших поселень.

Іспанія надала право своїй Америці рости собі на втіху, оскільки та могла або бажала. Потім, коли "дитина" виросла і досягла процвітання, її узяли в руки і, коли все встало на свої місця, наступила, як говорили тоді, "централізація" до вигоди інститутів метрополії.

Централізація була природною, такою, що тим краще сприймалася, що вона була необхідна для оборони юних колоній від посягань інших європейських держав. Бо суперництво між тими, хто спільно ділив Новий Світ, залишалося сильним.

На сухопутних кордонах і, в не меншому ступені, вздовж нескінченного побережжя Америки відбувалися безупинні конфлікти. Централізація  полегшувалася також тим фактом, що всередині колонії вона забезпечувала панування білої меншості, а остання залишалася прив'язаною до вірувань, думок, мов вже "старої" Європи [9, 271].

Земельна аристократія, яка утримувала в XVIII столітті центральну долину Чилі, – насправді нечисленна, але ефективна, активна, звикла панувати – налічувала, як стверджував Дж. Лінч, "яких-небудь двісті сімейств".

У 1692 році багатющими людьми Потосі була жменька важливих персон, "виряджених в золоту і срібну парчу, тому що будь-яке інше одіяння для них недостатньо добре"; розкіш у їх домах була нечуваною. Правда, ці суспільства виявляли себе більш менш покірними, більш-менш залежними по відношенню до метрополій, але недисциплінованість, коли вона траплялася, нічого не міняла в їх суті, їх ладі і їх функціях, невіддільних від того ладу і тих функцій, що складали кістяк європейських суспільств, минулих і нинішніх.

З таких суспільств найменш покірними і найменш утримуваними в руках були ті, які не виявлялися захоплені великим перебігом міжконтинентальних обмінів; ті, чию "рядову економіку не захоплював який-небудь пануючий продукт", яке-небудь кероване здалеку, із-за Атлантики, виробництво.

Такі суспільства й економіки, що мало цікавили європейських негоціантів і що не отримували ні капіталовкладень, ні замовлень, залишалися бідними, відносно вільними і приреченими на автаркію.

Такий був випадок Перу, таким був випадок зони крупних володінь у Венесуелі, так ішла справа і в долині Сан-Франциско, цієї "річки стад", більш ніж наполовину здичавілих усередині Бразилії, де який-небудь феодальний сеньйор володів такими ж обширними (але практично пустинними) землями, як уся Франція Людовика XIV.

І так само виглядала обстановка в будь-якому місті, в достатній мірі загубленому в американському просторі,