6 лютого 1922 р. був підписаний Договір дев’яти держав, який декларував територіальну цілісність і незалежність Китаю й одночасно в ст. 3-ій договору було сформульовано принцип “рівних можливостей” через “відкриті двері” Китаю. Це по суті було визнання імперіалістичними державами Китаю як “спільної власності”. При цьому Японію змусили поступитися в Китаї своїми економічними позиціями. Все це було вигідно, перш за все, США.

У цілому Вашингтонська конференція стала для США хорошим політичним плацдармом для утвердження своєї керівної ролі у світі. Незаперечно, що саме на цій конференції почався процес ревізії Версальської системи договорів. Зауважимо, що міжімперіалістичні протиріччя і після Вашингтонської конференції зберігалися і навіть загострювалися. Протиріччя, закладені у Версальсько-Вашингтонській системі у кінцевому рахунку приведуть людство до Другої світової війни. І це станеться через 17 років.

Післявоєнний світ, його політичні лідери продовжували шукати шляхи для відпрацювання, упорядкування взаємовідносин за нових геополітичних і геостратегічних умов. Інструментом погодження позицій стала Генуезька конференція (10.04-19. 05 1922 р.). В її роботі взяли участь 29 держав (США не брали участі). Делегацію Англії очолював Д. Ллойд-Джордж, Франції – Л. Барту, Росії – Г. Чичерін. Це була перша в історії післявоєнного світу велика міжнародна конференція, на яку була запрошена Росія. Усі учасники конференції закликали до миру, його зміцнення. Ще були свіжі враження від наслідків світової війни. Перед конференцією стояло завдання – відновлення міжнародної торгівлі.

Найбільші претензії щодо принципів та умов налагодження міжнародної торгівлі були до радянської Росії. Учасники конференції, і перш за все, Англія і Франція, поставили перед Росією ряд економічних вимог, виконання яких могло відкрити шлях до визнання Росії: повернути західним кредиторам борг приблизно 50 млрд. крб.; відновити приватну власність; відмінити монополію зовнішньої торгівлі; допустити контроль з боку західних банків над фінансами Росії. Це були вимоги привілеїв, як до держави, що капітулювала і вони були відхилені делегацією Росії.

Зі свого боку делегація Росії поставила питання про міжнародне визнання нової влади і висунула зустрічні вимоги до учасників конференції: відшкодувати збитки, нанесені іноземними військами під час їх інтервенції в Росію (приблизно 40 млрд. крб.). Конфронтація між країнами Заходу і Росією стала реальністю.

За таких умов переговори, що мали місце між Росією і Німеччиною під час Генуезької конференції, про розширення співробітництва закінчилися підписанням міністрами закордонних справ – Г. Чичеріним і В. Ратенау – 16 квітня 1922 р. договору в Раппало. Його суть: взаємна відмова від відшкодування військових збитків, відновлення дипломатичних відносин, найбільше сприяння в торгівлі. Росія відмовилась від права на репарації, а Німеччина – від претензій за націоналізацію Росією майна німецької держави. Це означало припинення дії Брестського мирного договору і дипломатичної ізоляції Росії.

Поява цього договору була несподіванкою для учасників конференції. Цей договір називали “слов’яно-тевтонський”, “буря в Генуї”, “спалах бомби”. Німеччину виключили з учасників конференції.

20 квітня 1922 р. делегація Росії зробила заяву про те, що виплатить борги західним країнам тільки після відшкодування ними збитків на території Росії. 11 травня 1922 р. радянська делегація на вимогу учасників конференції, ще раз підтвердила свої позиції з основних проблем. Змін у поведінці делегації Росії учасники конференції не помітили. 19 травня 1922 р. конференція в Генуї припинила роботу.

На червень 1922 р. було призначено продовження конференції в Гаазі. У Гаагу Німеччину уже не запрошували, не було там спостерігача і від США.

Таким чином, надії на Генуезьку міжнародну конференцію не виправдалися. Ніхто не хотів уступати. Без компромісу не було і реального результату. Гра на протиріччях (Німеччина-Англія-Франція) була гальмом для вирішення проблеми відновлення міжнародної торгівлі.

У Гаазі (15.06.-20.07. 1922 р.) обговорювалися ті ж питання, що і у Генуї. Однак політична атмосфера погіршилася. Дух суперництва ще більше мав місце. До Росії готові були застосувати ультиматум, в основі якого була вимога повернути власність іноземним громадянам. Тепер мало місце прагнення країн Заходу виступити єдиним фронтом.

Делегація Росії (керівник – М.Литвинов) поставила ряд нових умов, за яких вона була готова виплатити борги: надати Росії кредит на суму 3,220 млн. крб.; Росія відмовлялася від контрибуцій в обмін на списання частки боргів; Росія готова була передати націоналізовані підприємства в концесії. Список таких підприємств було подано учасникам конференції.

Країни Заходу відхилили ці пропозиції Росії і взяли курс на економічну блокаду Росії з тим, щоб примусити виконати вимоги учасників конференції. Одночасно було прийнято рішення про заборону будь-кому вступати в сепаратні переговори з Росією. Цим конференція в Гаазі і завершила свою роботу.

20 листопада 1922 р. розпочала роботу Лозаннська конференція. Основними її проблемами було: врегулювання відносин на Близькому Сході і утвердження статусу проток Босфору і Дарданелл. 24 квітня 1923 р. була підписана угода про режим проток. Прохід військових кораблів через протоки обмежувався по тоннажу для нечорноморських країн.

Таким чином, на Генуезькій, Гаазькій і Лозаннській конференціях мав місце пошук шляхів між Заходом і Сходом для налагодження співробітництва. На цьому шляху були серйозні труднощі. У наступні роки упущені на цих конференціях можливості для стабільного розвитку післявоєнного світу ще більше ускладнили міжнародну обстановку.

31 грудня 1922 р. відбулося добровільне об’єднання радянських республік в СРСР. Цей крок зміцнював міжнародні позиції нового державного утворення; вносив нові елементи у відносини нової держави з країнами Заходу; завершував