Міжнародне визнання нового державного об’єднання на теренах колишньої Російської імперії було досить проблематичним. Захід не змінив своїх вимог до СРСР, а радянське керівництво не готове було до компромісу. Відбулося випадання СРСР з загальноєвропейського процесу, що вносило дисонанс у міжнародні відносини.

Політика країн Заходу з позиції сили (а вони були дійсно набагато сильніші Радянського Союзу) була реальністю того часу. СРСР в цій політиці не міг претендувати на рівність. Окрім того, своїми діями як у середині країни, так і за її межами його керівництво давало не раз привід для занепокоєння на Заході. Візьмемо для прикладу відношення органів радянської влади до релігії, священнослужителів. Судові процеси 20-х років, вилучення з церков цінностей, переслідування за віру – все це мало місце і сприймалося у світі як ненормальне явище. Тому-то світ протестував проти таких дій радянської влади. В СРСР це сприймалося як втручання у внутрішні справи. Справа дійшла до ультиматуму, який був пред’явлений СРСР міністром закордонних справ Англії Керзоном 8 травня 1923 р.

Ставали частішими і політичні провокації у країнах Європи проти радянських представницьких органів. Їх виконавцями, як правило, були емігранти з Росії. Саме в цьому плані слід розглядати вбивство в Лозанні посла В. Воровського. Такі акції викликали в СРСР спалах чисельних політичних мітингів, на яких мали місце образливі звинувачення керівників країн Заходу. Подібні політичні акції на підтримку СРСР організовували Комуністичні партії в США, Англії, Франції та ін. країнах.

На 1924 р. нове співвідношення сил у світі стабілізувалось і було визнано де-факто. Саме це забезпечило перехід у міждержавних відносинах на шлях співробітництва. Відмова СРСР виплачувати борги і тепер гальмувала ці процеси. Міждержавні відносини з 1924 р. будувалися на основі врахування державних інтересів кожної країни, шляхом використання дипломатичних каналів і переговорних процесів. Перш за все, Захід все-таки пішов на дипломатичне визнання СРСР. Упродовж 1924 р. були встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами світу, в т.ч. з Англією, Грецією, Швецією, Францією, Італією та ін. Такий дружний крок у бік СРСР був зроблений у надії, що вдасться поставити його зовнішню політику в певні рамки, що ідеологічні цілі не будуть перевершувати здорові державні інтереси.

Розвитку нормальних відносин сприяв економічний підйом в СРСР на основі НЕП, тим більше, що відбувалися і якісні зміни у класовому складі радянського суспільства (багатоукладність економіки). На Заході вбачали у цьому процесі можливість повернення СРСР до ринкової економіки.

СРСР налагодив добрі відносини з Італією. Одночасно із встановленням дипломатичних відносин був підписаний італо-радянський торговий договір. Французький уряд, який очолював соціаліст Е. Ерріо, також зробив кроки на зустріч СРСР але проблема боргів виступала гальмом в розвитку франко-радянських відносин. Особливо інтенсивно розвивалися (на основі Раппальського договору) відносини СРСР з Німеччиною. В 1925 р. були підписані договори про мореплавство, про залізничне сполучення між обома країнами. В 1926 р. був підписаний договір про нейтралітет. Дещо складнішими були відносини з Англією. Вона звинувачувала СРСР в підтримці національно-визвольних рухів в англійських колоніях. Відносини США і СРСР у 20-ті роки якихось змін по офіційній лінії не зазнали. А неофіційні, особливо торгівельні, мали тенденцію до розширення. Контакти між представниками інтелігенції (поїздка М. Горького, В. Маяковського) у США, а також приїзд в СРСР багатьох провідних інженерів із США – все це було досить регулярним явищем. Відсутність дипломатичних відносин (США були єдиною країною, яка принципово не йшла на вирішення цього питання) гальмувало розвиток усіх інших відносин. Лише прихід у Білий дім Ф.Рузвельта дозволив вирішити проблему встановлення дипломатичних відносин між США та СРСР, що і було зроблено у листопаді 1933 р.

Таким чином, у 20-ті роки відбувалися складні і неоднозначні процеси. З одного боку, державні діячі усвідомлювали, що не варто допускати розвиток напруги аж до нової війни, і робили спроби для знаходження компромісів. З другого боку не вважалось тодішнє статус-кво стабільним і довгостроковим. Відбувався процес осмислення сучасної історії і вироблення кожною окремою країною своєї лінії в міжнародних відносинах. Колективні зусилля в цій сфері політики результатів не давали.

Морально-політична атмосфера у 20-ті роки в Європі була такою, що ніхто не міг не враховувати бажання народів жити в мирі. Тому-то дії державних лідерів були спрямовані на вирішення проблем двосторонніх відносин і перш за все на одержання гарантій безпеки для своїх країн. Саме цій проблемі була присвячена конференція в Локарно (5-16 жовтня 1925 р.)

Результатом її роботи були три групи договорів. Англія, Франція, Німеччина, Бельгія, Італія підписали Пакт про взаємні гарантії кордонів і про взаємодопомогу в разі нападу на одну з них. Проблему гарантії кордонів Польщі, Чехословаччини на конференції не піднімали. Другим документом була угода Німеччини з Францією, Бельгією, Польщею і Чехословаччиною про звернення Німеччини до арбітражного суду в разі виникнення прикордонних суперечок. Двосторонні договори Франції з Польщею і Чехословаччиною передбачали взаємодопомогу в разі нападу на одну із них.

Учасники конференції вирішили також запросити в майбутньому Німеччину до Ліги Націй, забезпечити при цьому демілітаризацію Рейнської області. Додамо, що Локарнські угоди гарантували західні кордони тих країн, що межували з Німеччиною, і ніякої противаги агресії Німеччини на Схід не передбачалося. Членом Ліги Націй Німеччина стала в 1926 р.

Таким чином, Локарнські угоди підвели риску під пошуками розвитку світу в період стабілізації. Причому багато було зроблено з урахуванням інтересів Німеччини. Захід