Разом з тим слід наголосити, що проблема репарацій залишалася досить гострою упродовж 20-х років. Між Англією і Францією мали місце суперечки за панування над переможеною Німеччиною. З іншого боку після окупації Францією і Бельгією Рурської області Німеччина взагалі перестала сплачувати репарації.

У США уважно стежили за розвитком подій навколо проблеми репарацій. США виступили ініціатором утворення міжнародного комітету для вирішення проблеми репарацій. Його очолив американський банкір Ч.Дауес. Комітет досить оперативно підготував план ,який був схвалений на конференції в Лондоні (1924 р.). Його суть полягала в тому, що Франція зобов’язувалася вивести свої війська з Рурської області. Німеччина з свого боку зобов’язувалася виплачувати репарації по зростаючій величині (за умови, що вона відбудує свою економіку), у 1924 р. – 1 млрд. марок, у 1928 р. – 2,5млрд. марок. Німеччина мала одержати кредит у 800 млн. марок. Покрити кредит Німеччина мала за рахунок торгівлі з СРСР. За німецьку продукцію СРСР розраховувався золотом. Одержане Німеччиною золото і мало піти на виплату репарацій. США зрозуміли, що без відбудови німецької економіки не може бути і мови про сплату нею репарацій. Віднині США, а не Франція виступали гарантом одержання усіма репарацій з боку Німеччини. Основним шляхом для одержання репарацій був обраний економічний (за участю американського капіталу перш за все).

Таким чином, ради одержання репарацій країни Заходу вирішили піти на відродження німецької економіки. Німеччина одержала упродовж 1924- 1929 рр. не 800 млн. марок позики, як це було передбачено, а 25 млрд. марок. На виплату репарацій вона витратила 11 млрд. марок. Німеччина зуміла по господарському розпорядитися великими фінансовими можливостями, при цьому значну частину коштів направила у військову промисловість. Реалізація плану Дауеса привела до посилення впливу США на всю Європу.

У 1929 р. під тиском Німеччини для розгляду репараційного питання був створений новий міжнародний комітет, який знову очолив громадянин США О. Юнг. Німеччина категорично настоює на зменшенні репарацій, і США підтримують її в цьому питанні. Адже вони були зацікавлені в одержанні прибутків з наданих Німеччині кредитів (репарацій США не одержували). Країни Європи навпаки не хотіли йти на зменшення репарацій. У кінцевому рахунку, узгоджений план був прийнятий. Сутність плану Юнга полягала в тому, що загальна сума репарацій визначалась у 114 млрд. марок. Кожного наступного року виплати скорочувались на 20% аж до 1966 р., а до 1988 р. виплати не повинні перевищувати 1,6 млрд. марок у рік. Крім того план передбачав припинення контролю за фінансовою діяльністю Німеччини з боку держав-переможниць. 3 вересня 1929 р. план Юнга при згоді 12 європейських держав вступив у дію.

Таким чином, економічний інтерес кожної окремо взятої країни й усіх разом увійшов у протиріччя з Версальським мирним договором, особливо щодо репарацій з боку Німеччини. Державні діячі, бізнесмени того часу знайшли в собі достатньо політичної сміливості, стали на шлях сприяння розвитку Німеччини. Біда в тому, що з часом цей добрий жест з боку переможців У Німеччині був використаний фашистами для гіпертрофованого розвитку військово-промислового комплексу.

6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан запропонував уряду США підписати всеосяжний договір про мир, про відмову від війни як знаряддя національної політики. Цю ідею Бріан розвинув до створення із європейських держав федерації – пан Європи. На 10 сесії Асамблеї Ліги Націй ця ідея була проголошена і позитивно сприйнята її членами. План пан – Європи передбачав ліквідацію мит, співпрацю бізнесменів та ін. У тих конкретно-історичних умовах ця ідея не була реалізована. Надто протилежними виявилися цілі основних учасників міждержавних відносин. У сучасних умовах ця ідея реалізується, знайшла палких прихильників на Заході і Сході Європи.

У кінці 20-х років сталося загострення міжнародних відносин. Найбільш складними і небезпечними були відносини Англії і СРСР. Англія виступала в ролі координатора дій проти СРСР з метою примусити його до виконання міжнародних зобов’язань. У противному випадку Англія мала намір домагатися всебічної ізоляції СРСР.

Страйк шахтарів в Англії 1926 р. став тим детонатором, який зірвав англо-радянські відносини. СРСР надав матеріальну допомогу англійським страйкарям. Уряд С.Болдуіна заявив рішучий протест СРСР за втручання у внутрішні справи Англії. У засобах масової інформації пристрасті буквально кипіли. Звинувачення в агресивності СРСР були досить серйозними. Обмін нотами протесту став нормою відносин. Справа дійшла до нападу на спільне англо-російське кооперативне підприємство АРКОС з метою пошуку там компрометуючих матеріалів проти СРСР. Дипломатичні відносини з СРСР з ініціативи Англії були розірвані 27 травня 1927 р.

Погіршення відносин Англії з СРСР дало ланцюгову реакцію на інші держави. У Варшаві 7 червня 1927 р. був убитий посол СРСР Войков. І тільки завдяки тому, що Франція і Німеччина на даному етапі зайняли стриману позицію, конфлікт вдалось швидко локалізувати.

Мабуть, можна погодитись з точкою зору тих дослідників, які вважають, що з другої половини 20-х і першої половини 30-х років прямої воєнної небезпеки для СРСР не існувало. По-перше, планів військової кампанії проти СРСР за цей час не знайдено. Кількість збройних сил в Європі зоставалась стабільною. Не було чітко визначено і потенційних союзників.

Радянське керівництво в ці роки постійно наголошувало про воєнну небезпеку для СРСР. Приводом для цього були заяви Фінляндії про незадоволення Тартуським мирним договором, позиція Польщі,