Зі свого боку СРСР пропонував, щоб усі держави, яким могла загрожувати Німеччина, взяли на себе однакові зобов’язання, тобто здійснити взаємодопомогу. До того ж СРСР запропонував у короткі строки встановити розміри і форми військової взаємодопомоги, Франції та Англії було запропоновано укласти воєнну конвенцію. Зі свого боку СРСР готовий був виставити проти агресора 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських, 5 тис. важких гармат, 9-10 тис. танків, від 5 до 5,2 тис. бомбардувальників і винищувачів.

Англія погоджувалась виставити 5 піхотних та 1 моторизовану дивізію. СРСР не мав спільного кордону з Польщею. надати допомогу Англії і Франції міг тільки зі згоди Польщі пропустити радянські війська через свою територію. Польща рішуче протестувала проти цієї пропозиції, побоюючись війни з Німеччиною.

На перший план у ході воєнних переговорів, які почалися 11 серпня 1939 р., вийшли 2 питання: про надання західними державами допомоги Литві, Латвії, Естонії навіть в умовах побічної агресії, тобто на випадок, коли уряди цих держав дадуть згоду на окупацію їх територій німецькими військами; і про відмову Польщі і Румунії співробітничати з СРСР у разі досягнення домовленості з Англією і Францією про надання їм допомоги.

30 липня 1939 р. Чемберлен констатував: “Англо-радянські переговори приречені на провал, але переривати їх не слід, навпаки, потрібно створювати видимість успіху, щоб здійснювати тиск на Німеччину”. Під час переговорів у Москві між їх учасниками панувала атмосфера підозри і недовіри. Англія і Франція, не перервавши переговори в Москві, прагнули дійти згоди з Німеччиною. У липні 1939 р. в Лондоні почалися таємні переговори Англії і Німеччини. Їх предметом були питання про поділ сфер впливу, про передачу Німеччині Данцига, “польського коридору”, укладення договору про ненапад, про спільне прикладання сил у Китаї і в Росії та ін. Англія була готова в разі домовленості з Німеччиною припинити переговори в Москві.

Для Німеччини, яка уже завершила підготовчу роботу до нападу на Польщу, ці пропозиції були малозначимими. Вони були нею відхилені.

Таким чином, у 1939 р. Англія і Франція своєю політикою показали, що вони несуть пряму відповідальність за невдачу переговорів у Москві, за провал спроб створення єдиного фронту боротьби проти фашистської агресії.

Однак значна доля відповідальності за це лежить і на СРСР. Його керівництво недовіряло Англії і Франції завжди, а після Мюнхенської угоди , особливо. До того ж Сталін не вбачав серйозної відмінності між політичною лінією Англії і Франції з одного боку і Німеччини – з другого. Рівнозначно Англія і Франція не бачили особливої відмінності в політичній лінії СРСР і Німеччини.

Ось ці протиріччя і лягли в основу прощупування контактів з боку Німеччини до Радянського Союзу, і навпаки, з боку Радянського Союзу – до Німеччини. Для Німеччини було дуже важливо після нападу на Польщу не допустити війни на два фронти. Найефективнішим шляхом було підписання відповідного Пакту з СРСР.

СРСР, зі свого боку, не маючи конкретних результатів у переговорах з Англією і Францією, таємно вступає в переговори з Німеччиною, щоб військовий конфлікт, який назрівав, спрямувати не проти себе, а проти Англії і Франції.

Таким чином, обидві сторони – Англія і Франція з одного боку та СРСР – з другого намагалися використати Німеччину для спрямування її агресії проти своїх можливих союзників.

Відсторонення на початку травня 1939 р. Сталіним Литвинова від посади Наркома закордонних справ, який був прихильником англо-франко-радянської угоди, і призначення на цю посаду В.Молотова, який без оглядки служив Сталіну – було ознакою зміни політичної орієнтації Радянського Союзу.

Зі свого боку Німеччина під час таємних контактів з представниками СРСР у червні-липні 1939 р. обіцяла гарантувати “забезпечення державних інтересів СРСР” у країнах Східної Європи, підписати двосторонній Пакт про ненапад.

21 серпня 1939 року СРСР перервав переговори з Англією і Францією. 23 серпня в Москві міністри закордонних справ Німеччини І.Ріббентроп і міністр закордонних справ СРСР Молотов підписали Пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР на 10 років і таємний протокол до нього.

У протоколі сторони домовились про розмежування “сфер інтересів” у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Західну Україну і Західну Білорусію, Фінляндію, Латвію, Естонію, Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі.

Це була остання крапка в дипломатичній грі, яку вели провідні європейські держави та їх лідери напередодні війни. Вони намагались одноосібно вирішувати лише інтереси своїх держав. Протиріччя між Англією, Францією і США з одного боку та СРСР – з другого досягли свого апогею. Протиріччя між фашистською Німеччиною і Англією, Францією і США також були досить серйозними. Однак Чемберлен, Даладьє, Рузвельт намагалися їх вирішувати на двосторонній основі, не припускаючи думки про їх фатальне завершення.

Договір між СРСР і Німеччиною став можливим через неготовність Англії і Франції до реалізації ідеї колективної безпеки в Європі з участю СРСР із-за поступок, які вони робили Німеччині упродовж 30-х років, із-за небажання лідерів Західної Європи і США по новому подивитися на Німеччину, особливо після приходу там до влади фашистів, які відверто взяли курс на реванш наслідків Версальського мирного договору, на світове панування.

Постає питання: а чи була альтернатива радянсько-німецькому