Однак усе-таки до середини IX ст. візантійські філософи й богослови не виходили за рамки традиційних ідей пізньоантичного християнства.

Виникла гостра ідейна боротьба в епоху іконоборства Вона, а також поширення павлікіанскої єресі допомогли духівництву зрозуміти, що необхідно підвищувати свою освіченість і освіченість вищих прошарків суспільства Почався мигальний підйом духовної культури. А у творчості патріарха Фотія знайшов Відображення новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії. Ця людина зробила дуже багато для відродження й розвитку наук в імперії Па іфмархові вдалося дати власну оцінку й відібрати наукові й літературні праці "попередніх епох і своєї сучасності Він спирався не тільки на церковні догми, але*

й орієнтувався на практичну користь Потім він спробував за допомогою відомих природно-наукових знань пояснити причини всіх природних явиш За часів фотія зростає не тільки раціоналістичне мислення, але й відроджується інтерес античності Найбільш відчутним це стало в XI—XII ст.

У «темні віки» візантійська література пережила значний занепад: панували відсутність літературного смаку, вульгаризація, переважали шаблонові ситуації га характеристики Література в другій половині VII ст. — першій половині IX ст. не відрізнялася оригінальністю. Вона відійшла від античних зразків, тому шо це не заохочувалося суспільством. Чорне духівництво стало тим цінителем літератури, на якого вона орієнтувалася. Ченці претендували на написання практично всіх житійних зразків літератури. На першому місці в замовників літератури стали агіографія й літургійна поезія. А головним ідейним змістом стала проповідь аскетизму, смиренності, сподівань на чудо й потойбічну допомогу.

Візантійська агіографія в IX ст. піднялася на найвищий рівень. Симеон Мета-фраст (Логофет) став відомим хроністом, якому вдалося обробити й переписати близько півтори сотні найбільш популярних житій. Це відбулося в X ст., а вже в XI ст. житійний жанр занепав. Тепер тут панували шаблон, схематичність, сухість.

Чимраз більше зростав вплив житійного жанру на розвиток усієї візантійської літератури X ст і XI ст. Цей жанр продовжував користуватися величезною популярністю серед народу. У таких творах була присутня як вульгаризація, так і реалістичність описів, яскрава образність. У житіях святих й інших героїв було чимало персонажів, які належали до найбідніщих прошарків населення. Вони намагалися вступити в боротьбу з багатими й сильними світу цього, щоб здійснити який-небудь зі своїх подвигів. Гуманізм і милосердя цих творів привертали увагу людей.

І в поетичних творах того періоду переважала релігійна тематика. Чимало з них мали безпосереднє відношення до літургійної поезії. Це й гімни, і церковні співи. Решта вихваляла релігійні подвиги. У Візантії жив поет Федір Студит, який у своїх творах прославляв чернечі ідеали, у тому числі й розпорядок монастирського життя.

В XI—XII ст. відродилася літературна традиція орієнтуватися на кращі твори античності, намагаючись їх переосмислити. Це проявилося в новому підході до вибору сюжетів, жанрів .і художніх форм. Розвивалася епістолографія, яка використовувала сюжети з давньої греко-римської міфології, досягала високої емоційної насиченості, підкреслювала авторський стиль. Однак не тільки античність цікавить візантійських прозаїків. Вони охоче звертаються й до сюжетів східної та західної літератур, іноді беруть за основу своїх творів і східні форми. З'являються переклади з латини й арабської мови. Літературні твори і чимраз більше наближаються до розмовної, народної мови: це тільки перші спроби створення поетичних творів народною мовою. Виникає цикл народ-номовної літератури, це підтверджує епічна поема про Дігеніса Акріта, у якій використані цикли народних пісень X—XI ст. Що дивно, фольклорні мотиви помітні також в елліністичному любовно-пригодницькому романі, що набув нового розвитку.

У другому періоді великого розквіту сягає візантійська естетика. VIII—IX ст. характеризуються боротьбою навколо культових зображень. Іконошануваль-ники змушені були заново розглянути головні християнські концепції образу, розробити нову теорію співвідношення образу й архетипу, це в основному стосувалося образотворчого мистецтва. Мистецтвознавці вивчали функції образу, звертаючись до духовної культури минулого, спробували провести порівняльний аналіз образів міметичних, тобто наслідувальних, і символічних. Також по-іншому було переглянуте відношення образу до слова. Була піднята проблема верховенства живопису в релігійній культурі.

У цей час естетика постійно орієнтувалася на античні критерії прекрасного Знову відродилася зацікавленість фізичною красою людського тіла: світське мистецтво звернуло увагу на еротизм. Відродилася також теорія символізму, особливо концепція алегорії. Садово-паркове мистецтво знову розцвіло. Драматичне мистецтво теж одержало нові імпульси; у той період йому почали присвячуватися спеціальні праці.

VIII—ХН ст. стали для Візантії часом найвищого розквіту естетичної думки, шо вплинула на художню естетику багатьох інших країн Європи й Азії

У VII—IX ст. сильно відчували кризу, особливо це стосувалося образотворчого мистецтва. Воно гостріше за інших відчувало на собі вплив іконоборства Лише після перемоги іконошанування, у 843 p., відновився розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва, до числа яких належали іконопис і фресковий живопис. Особливістю нового етапу було те, шо античний живопис почав впливати на розвиток образотворчого мистецтва, відбувалося становлення нового іконографічного канону, шо диктував стійкі норми щодо обраного сюжету, співвідношення зображуваних фігур, їхніх поз, підбору фарб і т. д. Це протиріччя стало причиною народження нового стилю, якого будуть надалі дотримуватися візантійські художники. Однак це було не єдине нововведення. У зв'язку зі створенням мальовничого трафарету посилилася стилізація намагалися передати через зоровий образ не стільки людську подобу, скільки релігійну ідею, що й була закладена в цьому образі

У цей період особливого