Всі філософські школи початку V ст. об'єднувало прагнення створити єдину універсальну космологічну і онтологічну концепцію, пояснити єдність і різноманітність світу. І в цьому вони були безперечними продовжувачами справи філософів архаїчної епохи. Однак приблизно з середини V ст. в духовному житті Греції відбувається рішучий поворот: відтепер в центрі філософії виявляється не світ, а людина. У цьому духовному перевороті чималу роль зіграли софісти (від грецьк. слова «софос» – «мудрий»). Виникнення софістичного руху, як вже відмічалося, пов'язане із загальним ускладненням структури суспільства, що знайшло своє вираження як в збільшенні числа соціопрофесійних груп, появі прошарку професійних політичних діячів, так і в зростанні об'єму конкретних знань, необхідних для успішної політичної діяльності. Софіст, мандруючий і платний вчитель мудрості і красномовства, –природний результат процесу професіоналізації знань. Інша причина народження софістичного руху – логіка внутрішнього розвитку самого знання. Всеосяжні космологічні вчення натурфілософів покоїлися, по суті, на дуже хитких основах, будучи в основі своїй умоглядними. Чим далі, тим важче стало погоджувати в рамках єдиних концепцій безліч окремих емпіричних спостережень і висновків приватних наук з такими генеральними схемами космосу. Чим сильніше означався розрив між натурфілософією і реальними знаннями, тим більшим ставав суспільний скептицизм відносно натур філософії. Виразниками цього скептицизму і стали софісти.

Для софістів загалом характерне критичне відношення до традицій, що склалися, причому своє теоретичне об?рунтування цей активний критицизм знаходив в проблемі критерію істини, рішуче поставленій софістами: чи можна довіряти людським знанням? Як перевірити, істинні вони або помилкові? Спільною межею вчень софістів був релятивізм. Цьому сприяв сам характер діяльності софістів, які вчили молодих людей захищати будь-яку точку зору. У основі такого вчення лежало уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей. Самі знамениті представники софістичного вчення – Протагор з Абдер і Горгій з Леонтін – внесли істотний внесок в розробку проблем гносеології, але рішення їх були релятивістськими, а іноді і скептичними. Протагор висунув положення про відносність всіх явищ і сприйнять і їх неминучої суб'єктивності («людина є міра всіх речей»). Згідно з традицією, Протагор поклав початок словесним змаганням, в яких софісти вдавалися до логічних перетримувань і парадоксів, що отримали вже в старовину назву софізмів. Однак сприймати софістичний рух тільки негативно (як це часом робиться) було б невірно. Софісти сприяли широкому поширенню знань в Греції. Крім того, позитивна наука зміцнювалася, стикаючись з таким могутнім противником, як софістичний скептицизм. Судячи по свідоцтвах, що збереглися, деякі софісти висловлювали думки, що суперечили традиційним релігійним віруванням. Так, Протагор стверджував, що не знає, чи існують боги, а одному з «тридцяти» тиранів софісту Крітію приписується погляд на релігію як вигадку хитрого політика для приборкання простого народу.

Непримиренним ворогом софістів в Афінах виступив Сократ, хоч з точки зору повсякденної свідомості (як, наприклад, вона відображена у Арістофана) сам Сократ – не тільки софіст, але навіть глава їх. Сократ був, швидше усього, не філософом, а народним мудрецем, що протистоїть софістам, але що сприйняв все те позитивне, що містило їх вчення. Сократ не створив своєї школи, хоч і був постійно оточений учнями. Він вважав на відміну від софістів що істина все ж існує і може бути знайдена в спорі. Сила Сократа перебувала в розробленому ним методі ведення дискусії, коли серією простих і наївних на перший погляд питань він доводив свого опонента до визнання неправильності його позиції, а потім тим же методом доводив справедливість власної позиції. В основі вчення Сократа, по суті своїй ідеалістичного, лежить ідея про об'єктивно існуючий дух, пізнаваний мудрецями. У поглядах Сократа відбилися деякі нові явища життя грецького суспільства, насамперед афінського. Він підкреслював необхідність професійних знань для успішної діяльності в будь-якій сфері життя, звідки робилися і політичні висновки: керівництво державою – це також професія, і необхідно, щоб нею займалися також професіонали. Ця концепція була абсолютно протилежна основоположним принципам афінської демократії, згідно з якими управління полісом – діло кожного громадянина. Тим самим вчення Сократа створювало теоретичну базу для олігархів, що і привело його зрештою до непримиренного конфлікту з демосом, що закінчився засудженням і смертю Сократа. Його карикатурно зобразив в комедії «Хмари» Аристофан, але в свідомість подальших поколінь увійшов інший образ Сократа, з чудовою майстерністю намальований його учнем Платоном як приклад кристально чесного, незалежного мислителя, що ставить шукання істини вище за всі інші спонуки[8].

V століття можна вважати часом народження науки як спеціальної сфери діяльності. Натурфілософія архаїчної епохи і першої половини V ст. в суті представляла свого роду синтетичну науку, в якій зливалися і загальнокосмогонічні побудови, і спостереження і виведення більш приватного, що належать окремим науковим дисциплінам. Однак такий характер древньогрецька наука могла зберігати тільки до певного рівня. Розширення сфери знання, збільшення його суми приводили не тільки до відбрунькування від натурфілософії окремих наук, але і (іноді) до конфлікту між ними. Особливо показовий прогрес в медицині, пов'язаний насамперед з діяльністю Гіппократа. Основна риса Гіппократової медицини – суворий раціоналізм; на думку Гіппократа, всі хвороби викликаються природними причинами. Гіппократ вимагав індивідуального підходу до хворого, вважаючи, що кожний конкретний випадок визначається особливостями як самого пацієнта, так і тим природним середовищем, в якому він знаходиться. Протягом V ст. в самостійну наукову дисципліну перетворюється математика, звільняючись від впливу піфагорійців і стаючи предметом