Отже, греки залишили багатий спадок у вигляді творів по різним галузям науки (історія, математика, природознавство, філософія). Вони поклали початок багатьом наукам, заклали їх основи.

Розділ 3. Розвиток літератури і театру

Значні зміни, що відбувалися в грецькій культурі протягом V ст., виразно позначаються в літературі. Початок століття бачить занепад хорової лірики – того жанру літератури, який панував в архаїчну епоху; тоді ж народжується грецька трагедія – найбільш повно відповідаючий духу класичного поліса жанр літератури.

Аристократична за походженням, ідеям, способу вираження хорова лірика переходить в V ст. з попереднього в особі таких визнаних майстрів, як Симонід Кеосський і Піндар з Фів. Придворний співак Пісистратидів, що покинув Афіни після падіння тиранії, Симонід згодом повернувся, примирившись з демократичним режимом, і навіть склав напис на пам'ятнику тираноборцям[11]. Вершини успіхів Симонід досяг в роки греко-персидських воєн, коли став справжнім співаком боротьби греків за свою незалежність. Особистий друг і Фемістокла, і Павсанія, він піднявся до усвідомлення загальноеллінської єдності і загальноеллінського патріотизму. Подальша слава Симоніда більше усього засновувалася на епіграмах (коротких написах на надмогильних пам'ятниках або на предметах, присвячених божеству), написаних на теми греко-персидських воєн. Самий відомий серед них – напис на пам'ятнику в честь загиблих при Фермопілах.[12]

Останній і найбільш яскравий співак грецької аристократії – Піндар (він сам походив з фіванського аристократичного роду). З численних і різноманітних по жанру творів Піндара збереглися тільки епинікії – пісні, складені в честь переможців (всього 45 віршів), які складалися не з власної ініціативи поета, а замовлялися йому, як правило, дорійською знаттю і тиранами Сицилії. Аристократична ідеологія, що сходила зі сцени,  характерна для минулого століття, своє найбільш виразне, кристально ясне вираження знайшла саме в творчості Піндара. Перемога героя, що оспівується ним – це природний результат властивої переможцеві доблесті, яка визначається «породою» (приналежністю до аристократичного роду, в якому доблесть «в крові» завдяки походженню від богів), особистими зусиллями (можливими завдяки багатству), волею богів. Оскільки, на думку Піндара, багатство – це спадковий стан, що перейшов до героя від доблесних предків, то зрештою і сама доблесть, і зовнішній вияв її – успіх – є результатом благовоління богів. Стиль Піндара відрізняється урочистістю, пишнотою, багатством вишуканих образів і епітетів, що часто зберігають ще зв'язок з образною системою фольклору.

Більшість віршів суперника Піндара Вакхиліда, що дійшли до нас, також відноситься до жанру эпинікіїв. У творчості Вакхиліда виразно помітно прагнення пристосувати традиційний жанр до нових задач, нових умов життя. Йому чужий суворий аристократизм Піндара. Хоч і у Вакхиліда головна тема – доблесть, але розуміється вона вже інакше, не як сукупність традиційних якостей аристократа, а як здатність бути завжди на висоті, відповідати будь-якій задачі. Більш цікаві його дифірамби, в яких лірично розробляються окремі епізоди міфів. Характерно, що серед дифірамбів Вакхиліда видне місце займають ті, в яких викладаються афінські перекази, особливо про Тесею[13].

Однак нові суспільні умови робили ліричну поезію несучасним жанром, вона йшла з авансцени разом з аристократією, що її породила. На зміну їй приходить театр – трагедія і комедія. Театр займав особливе місце в житті греків і багато в чому не був схожий на сучасний. У Афінах театральні вистави відбувалися спочатку раз в рік (потім двічі), під час свята бога Діоніса (Великі Діонісії), коли протягом трьох днів з ранку і до вечора йшли спектаклі, про які потім говорили протягом всього року. Театр на відміну від хорової лірики звернений до всього демосу, він більш демократичний, він служить трибуною, з якою звертаються до демосу ті, хто прагне переконати його в правильності власних ідей і думок. Не випадково свого найвищого розквіту театр в V ст. досяг в Афінах, найбільш демократичному з полісів Еллади. Театр став справжнім вихователем народу, він формував погляди і переконання вільних громадян Еллади. Театр був суспільним інститутом, включеним в систему полісних свят. Театральне видовище було масовим, глядачами була велика частина громадян, організація вистав – одна з самих важливих і почесних літургій; з часу Перикла держава давала найбіднішим громадянам гроші для оплати квитків. Театральні вистави носили змагальний характер, ставилися п'єси декількох авторів, і жюрі, вибране за жеребом з громадян, визначало переможця.

Антична традиція називає першим трагічним поетом Феспіда і вказує на 534 р. як на дату першої постановки трагедії. Ці ранні трагедії представляли швидше одне з відгалужень хорової лірики, чим власне драматичні твори. Тільки на рубежі VI і V ст., трагедія придбаває свій класичний вигляд[14].

У образах міфів грецька трагедія відобразила героїчну боротьбу народу з зовнішніми ворогами, боротьбу за політичну рівність і соціальну справедливість. Часто герой трагедії гинув, але він вселяв глядачам почуття гордості і віру в здатність людини протистояти грізним і невблаганним силам долі. Він прагнув скрушити перешкоди, і ця боротьба викликала у глядачів почуття захоплення. Трагічний герой був зразком для греків, затверджуючи в них почуття людського достоїнства.

Грецький театр був театром гостросучасним. Внаслідок самого походження трагедії основні теми бралися з обширного репертуару міфів, і хвилювала глядачів не фабула, добре ним відома, а те пояснення, яке давав автор діям героїв, тобто ідейний