Трагедія знайшла найяскравіше втілення в творчості трьох найбільших афінських драматургів – Есхіла, Софокла і Еврипіда.

Есхіл (525–456 рр.) походив із знатного роду. Юнаком він був свідком повалення тиранії і встановлення демократичного ладу в Афінах. У боротьбі з персами Есхіл брав участь особисто, бився при Марафоні, Саламіні, Платеях. З написаних ним 90 п'єс до нас дійшло тільки 7, в тому числі одна повна трилогія. Новаторство Есхіла виразилося в тому, що він, зі слів Аристотеля, перший ввів двох акторів замість одного; він же, як пише Аристотель в «Поетиці», «зменшив партії хору і на перше місце поставив діалог».[15] Завдяки цим нововведенням був зроблений рішучий крок для перетворення трагедії з одного з видів мімічної хоровий лірики в справжню драму. Система двох акторів давала можливість посилити драматичну дію, протиставляючи один одному сили, що борються. У творчості Есхіла органічно зливалися великі ідеї філософського звучання з відгуками на самі злободенні події. Показова в цьому відношенні трилогія «Орестея», де ставляться проблеми відповідальності за довершений злочин і співвідношення волі божества і свідомої волі людини, а також конкретна проблема місця Ареопага в політичній структурі Афінського поліса. Саме Ареопаг зміг здійснити те, що не могли зробити боги, очистити Ореста від провини за вбивство матері Клітемнестри. Ареопаг у Есхіла виступає тільки як суд, і ніде не говориться про його минулу роль вищого органу управління державою. Есхіл тим самим освячує нову роль Ареопага, яку той отримав внаслідок реформи Ефіальта.

По всьому своєму складу, що так яскраво відбився в його творчості, Есхіл був людиною перехідної епохи. На його очах народжувалася і зміцнювалася демократія в Афінах, прихильником якої він був, незважаючи на своє аристократичне походження. У «Персах» Есхіл прославляє свободу греків, протиставляючи її рабству персів. У «Прикутому Прометеєві» виразно виявляються навіть богоборчі мотиви, хоч, видимо, в «Звільненому Прометеєві» відбувалося примирення Зевса і Прометея. Есхіла хвилювали ті проблеми, в яких сконцентрувалися найбільш гострі для перехідного часу питання: етичний обов'язок людини і обов'язок перед рідним полісом; проблема долі як сили, що стоїть не тільки над людьми, але і над народами і богами; проблема відплати.

До наступного покоління належав Софокл (497–406 рр.), що став суперником Есхіла. За 60 років творчості Софокл написав, згідно з античною традицією, 123 твори, з яких до нас також дійшло тільки 7. Одні користувалися величезною популярністю; 24 рази Софокл отримував перший приз і ні разу не виявився на останньому місці. Софокл завершив почате Есхілом перетворення трагедії в п'єсу. Найважливіше «технічне» нововведення Софокла – третій актор. Одночасна участь трьох акторів дозволила різноманітити дію, зробити її більш динамічною. Цим нововведенням Софокла скористався в своїх пізніх трагедіях і Есхіл[16].

Софокл був справжнім афінянином епохи Перикла, його ідейні позиції залишалися незмінними і в роки Пелопонесської війни, коли рушився створений Периклом світоустрій. На відміну від Есхіла Софокл не прагнув показати в діях людей вияв вищих сил, його герої діють цілком самостійно і самі визначають свою поведінку. У центрі уваги Софокла люди, їх відносини один з одним і з державою. Звідси великий інтерес Софокла до проблем моральності, зокрема до проблеми моральної відповідальності, особливо коли герой володіє владою над людьми. Найбільш виразно ці ідеї з'являються в трагедії «Едіп-цар», де злилися в органічній єдності дві теми: моральної відповідальності і обмеженості людського знання. Основна ідея трагедії – мужність людини, що до кінця осушила уготовану їй чашу страждань. Герої Софокла більш людяні, душевне життя їх багатше, ніж у прямолінійних і однозначних героїв Есхіла.

Третій великий трагік V ст. Еврипід (480–406 рр.), творчість якого припадає майже на ті ж роки, що і Софокла, але надихалася абсолютно іншими ідеями. Він понад 20 раз виступав зі своїми творами на змаганнях, але тільки 5 разів отримував перші призи, причому останній раз посмертно. Величезної популярності він набув пізніше, в елліністичну епоху. Принаймні, Плутарх, який жив набагато пізніше, розказує в біографії Нікия (XXIX) про популярність Еврипіда, приводячи тому декілька прикладів. Так, багато які афіняни, що повернулися з Сицилії після полону (мова йде про Пелопонесську війну), славили Еврипіда, оскільки отримали свободу завдяки йому (навчивши господарів пісням з трагедій Еврипіда). З 92 трагедій Еврипіда збереглося 19.

З точки зору технічної трагедії Еврипіда відрізняє роль хору, що змінилася. Хор все більше відособляється від дії, партії хору стають швидше самостійними ліричними партіями, лише навіяними ходом драми. Значну роль грають «змагання в промовах» – дійові особи міркують, доводячи за всіма правилами ораторського мистецтва правильність своєї позиції. У цьому не можна не бачити впливу софістів, що і природно, оскільки Еврипід вчився у них. Ще одна особливість трагедій Еврипіда – монологи героїв, які розкривають їх внутрішню, душевну боротьбу.

Еврипід чудово відобразив настрої афінського суспільства свого часу, особливо останньої третини V ст. Його власні політичні переконання були досить чіткими: він прославляє афінську демократію як лад свободи й рівності, засуджує тиранію, олігархію, а також спартанців. Основу демократії Еврипід бачить в середніх шарах, особливе співчуття виявляючи до