Ідеологічним потребам пізньоримського суспільства значно більше відповідало християнство. На початку свого існування воно поширювалось як релігія гноблених, але в ІУ ст. серед його прихильників були вже люди різних соціальних верств. Християнство несло віру в бога, що уособлював всесвітній порядок, всемогутність, що давало кожній людині внутрішню гармонію і надію на вічне життя. В суспільстві, де зникли усталені норми й гарантії і людина почувалась беззахисною перед владою, економічними та політичними змінами, християнство пропонувало стрункий і змістовний світогляд і згуртовану церковну організацію. Певний час в Римській імперії християнські громади були гнаними і переслідуваними, але вони були сильні моральною і матеріальною підтримкою своїх членів. За Діоклетіана гоніння на християн і їх стійкість, згуртованість, непорушна віра забезпечили християнам привабливий ореол мучеників за віру і зростання їх прихильників.

Наступники Діоклетіана, переконавшись у марності подолати християнство шляхом переслідування, постарались використати його для зміцнення держави, і, хоч самі ще не були християнами, висловлювали до нього лояльність. У 313 р. імператори Ліциній та Константин, лишаючись ще язичниками, видали Медіоланський (Міланський) едикт, що надавав християнам свободу віросповідування. Християнська церква одержала длеякі привілеї, зокрема, статус юридичної особи, що дозволило їй успадковувати майно.

У 325 р. під егідою імператора у малоазійському місті Нікеї був скликаний церковний собор, що впорядковував християнську догматику, богослужіння, полагодив спірні богословські питання та розробив символ віри - короткий офіційний виклад суті християнського вчення. Імператор Константин прийняв християнство лише перед самою смертю у 337 р., а у 381 р. його наступниками християнство було проголошене державною релігією і гоніння почалось уже на язичників.

Народні рухи в пізній Римській імперії були не лише повстаннями рабів. В них брали участь дрібні землевласники, міський плебс, а іноді й куріали, що несли непосильний податковий гніт. В ІІІ - У ст. в Італії, а згодом в Північно-Східній Іспанії були поширені виступи багаудів (від кельтського "бага" - боротьба). Це був рух протесту дрібних землевласників кельтського та іберійського походження проти утисків Риму, що виливався у спроби жити непідвладними Риму громадами.

Часто народні рухи набували форм єресей. В ІУ - У ст. поширилось аріанство, що стверджувало божественну природу Ісуса Христа. Ця єресь поширювалась серед варварських племен, що вороже ставились до Риму. Згодом деякі з них навіть прийняли християнство у формі аріанства. На сході імперії поширилось єретичне вчення монофізитів, що заперечувало людське в Христі, стверджувало його лише божественну природу. Ця єресь пропагувала зречення для духовенства мирських благ і життя у бідності.

В Північній Африці поширилась єресь послідовників єпископа Доната - донатизм, що наполягала на очищенні церкви від мирських гріхів і на повторному хрещенні грішників. Крайній напрям в донатизмі - агоністики проповідь рівності в дусі перших християнських громад доводили до вимог єдності майна. Навколо цих єресей розвивались рухи бідноти, які виганяли священиків, збирачів податків, звільняли рабів, знищували боргові зобов`язання - відкидали існуючі порядки як неправедні.

На початку У ст. в Галлії, а згодом і на інших територіях імперії поширилось пелагіанство, назване по імені священика Пелагія. Ця течія відкидала догмат християнства про гріховність роду людського і робила з нього висновок про неправомірність рабства і гноблення. Пелагіанство не стало основою для народного руху, але його положення виявились у подальших середньовічних єресях.

Політичні та ідеологічні зміни в Римській імперії свідчили про кризу рабовласницьких політичних інститутів. Але разом з тим імперія виявила і певні резерви пристосування до нових умов і не зникла без могутнього зовнішнього поштовху, яким стало зіткнення з германськими народами, що розтягнулось на кілька століть і склало цілу історичну епоху.

Стародавні германці та їх зіткнення з Римською імперією. Ще на рубежі ІІ і І ст. до н. е. Рим зіткнувся з чисельними германськими племенами. Племенні союзи кімврів і тевтонів ринули в межі імперії, але були відбиті легіонами Гая Марія. Вже тоді Рим був стривожений чисельністю і войовничістю цих варварів, хоч небезпека й була відбита. В середині І ст. до н. е. Юлій Цезар рушив на завоювання Галлії, де зіткнувся з галлами і свевами. Останні прийшли з-за Рейну і також прагнули оволодіти Галлією.

Прабатьківщиною германських племен за свідченням археологічних та лінгвістичних джерел є Скандинавія та південне узбережжя Північного і Балтійського морів. Звідси вони вирушили на південь і в ІІІ ст. до н. е. їх поселення доходили вже до Дунаю і Рейну. Стародавньою Германією римляни називали землі на схід від Рейну. Саме сюди доходив зі своїми легіонами Юлій Цезар. Він спостерігав життя і побут германців, знав їх як воїнів, тому його "Записки про галльську війну є цінним свідченням очевидця і важливим джерелом для вивчення історії германських народів.

За часів Цезаря за Рейном і Дунаєм простягались малозаселені землі з густими лісами, непрохідними болотами. Разом з легіонерами Цезар пробирався вузькими лісовими стежками, переходив річки й болота, терпів холод серед снігів. Його записки про германців свідчать, що останні вже переходили до осідлого способу життя, займались не лише скотарством, але й землеробством, культура ведення якого була в них ще на низькому рівні. Германці не вміли ще добре обробляти землі, виснажували їх і засівали нові. Та й в харчуванні ще переважали продукти тваринництва. Германці прагнули перейти на західний берег Рейну, де землі були менш заліснені і більш