Перші партизанські загони з’явились у Норвегії в районі міста Намсус зимою 1942 р. Вони нападали на колони німецьких військ, знищували мости, підпалили декілька складів з пальним на півночі Норвегії. У вересні-жовтні 1943 р. був зірваний штаб окупаційних військ у Тронхеймі, пущений з рейок поїзд в районі Осло, здійснений вибух бомби в Національному театрі в Осло перед показом німецької п’єси та ін. Духовенство, вчителі, студенти проводили серед населення кампанії проти вступу у фашистські організації, закликали громадян не виконувати розпорядження окупаційної влади.

Весною 1943 р. в Данії була створена підпільна організація “Громадяни – партизани”. В її складі було декількасот чоловік. Вони здійснили більше 1 тис. актів саботажу і диверсій, у т. ч. вивели із ладу два крупних воєнних заводи.

23 серпня 1943 р. відбулась антигітлерівська демонстрація в м. Ольборзі. Німецькі війська застосували зброю. У відповідь у місті почався загальний страйк. Окупаційна влада ввела в Данії надзвичайний стан. Уряд Данії перестав функціонувати. Тоді ж була організована Рада Свободи, в яку увійшли Компартія, партія Датської єдності і організація “Рінген”. Вони готували ґрунт для створення широкої коаліції національного фронту боротьби проти окупантів.

Для Франції окупація обернулася ліквідацією Третьої республіки і утворенням уряду Петена у Віші, який узяв курс на співпрацю з фашистською Німеччиною. Понад 2,5 млн. французів були вивезені на примусові роботи у Німеччину, більше 50% промислових торгових підприємств були закриті. У Русі Опору окупантам брала участь демократична інтелігенція Франції, у т. ч. письменники Луї Арагон, Поль Емоар, Ельза Тріоль, Жорж Садуль та ін.

Для координації дій був створений антифашистський національний фронт, в який входили представники демократичних організацій, різних верств населення. Збройну боротьбу проти окупантів вела організація “Франтирери і партизани”. Робітники переховувалися від відправки в Німеччину в лісах (Макі). Адвокати, політичні діячі, журналісти, професори університетів входили в організацію “Ліберасьон”.

На чолі французького Руху Опору була “Вільна Франція”, якою керував з Англії генерал де Голь. За 1943 р. партизани на залізницях здійснили 2009 нападів і диверсій, були зруйновані десятки кілометрів електроліній, у результаті чого десятки заводів не одержували електроенергії. У північній зоні Франції партизани пустили під укіс 183 залізничних поїзди. У 1943 р. партизани звільнили острів Корсику. Вершиною французького Руху Опору було його об’єднання 27 травня 1943 р. в Національну раду Опору.

У Бельгії і Люксембурзі на 1943 р. у Русі Опору було понад 150 тис. чол. Особливу активність проявляли викладачі Брюссельського університету. Арденни стали крупним центром Руху Опору. Партизанські загони там були об’єднані в бригади “За Батьківщину”.

Люксембург рішенням окупаційної влади був включений до складу Німеччини. Жителі країни не піддалися залякуванням з боку німців і на плебісциті в жовтні 1941 р. підтвердили свою люксембурзьку національність. Вони чинили опір мобілізації в німецьку армію. У країні виникали підпільні організації, які розповсюджували листівки із закликом до розширення боротьби за звільнення країни. 5 тис. люксембуржців, які були мобілізовані в німецьку армію, дезертирували з неї.

По відношенню до окупованої Голландії Німеччина здійснювала “великодушну політику”. Усі арештовані громадяни були звільнені, було дозволено діяльність політичних партій (окрім Комуністичної). Нідерландський Союз, як об’єднання, що лояльно ставилось до Німеччини, нараховував 400 тис. чол.

Однак і в Нідерландах мав місце опір примусовій відправці людей на роботу в Німеччину. Не знайшли підтримки у місцевого населення репресії окупаційної влади проти євреїв. У квітні і травні 1943 р. в Нідерландах відбулися страйки протесту проти німецької окупації. 100 учасників страйку німці стратили. Чимало людей, особливо студентів відмовлялися підписувати заяви про лояльність до Німеччини.

Таким чином, в окупованій Німеччиною Західній Європі встановлення “нового порядку” наштовхувалось на широкий Рух Опору, який своїми діями затрудняв окупаційній владі використовувати економічний і людський потенціал у війні проти СРСР і тим самим наближав день визволення Західної Європи.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464 с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.