ст. кл. ср. шк. – М.: ИЛБИ. Ч. 4. – 1945-1993 / Сост. А.Г. Колосков, Е.А. Гевуркова, Г.А. Цветкова, 1995. – 224 с.; Корниенко Г. М. Новое о Карибском кризисе // Новая и новейшая история. 1991. № 3.; Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945–70-ті роки): Підручник / В.А. Манжола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. – К.: Либідь, 1999. –558 с.; Советская внешняя политика в годы "холодной войны" (1945-1985). Новое прочтение / Отв. Ред. Л.Н. Нежинский. – М.: Междунар. Отношения, 1995. – 512 с.; Эдельман Дж. Прелюдия "холодной войны": к истории советско-американских отношений // Вопросы истории. 1991. №6.; Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи 40-90 рр. ХХ ст. Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997. – 269 с. тощо.
Розділ 1. Передісторія кризи
Будь-яка міжнародна криза в ХХ столітті тісно пов’язана із загальносвітовими політичними процесами. Не була винятком і Карибська. З одного боку, вона зумовлювалася характером зовнішньополітичних відносин періоду "холодної війни", з другого, – її корені лежать у небувалому підйомі національно-визвольного і демократичного руху після Другої світової війни. Прагненню латиноамериканських країн отримати більшу незалежність протистояли Сполучені Штати Америки, які хотіли закріпити результати Другої світової війни і не допустити проникнення СРСР в Латинську Америку. В умовах початої "холодної війни" американське керівництво досягнення своїх цілей в Латинській Америці пов’язувало зі створенням Організації американських держав (ОАД), що була покликана реалізувати гасло "доктрини Монро" – "Америка для американців".
Серед латиноамериканських країн Куба в 50-х роках займала одне із перших місць за капіталовкладеннями США. Вона була улюбленим місцем відпочинку і розваг американців. На острові знаходилась найбільша база американських військово-морських сил. В той же час країна переживала гостру політичну кризу, яка не була подолана після встановлення проамериканської диктатури Батісти в 1952 році. В 1956 році "Рух 26 липня" під керівництвом Фіделя Кастро і Абеля Сантамарії розгорнув партизанську війну проти Батісти, яка завершилась падінням диктатури на початку січня 1959 року.
З часу початку холодної війни зовнішня діяльність СРСР була направлена не тільки на пряме протистояння США, виражене в гонці озброєнь, але і на протистояння непряме. Під непрямим протистоянням мається на увазі розширення зони впливу за рахунок організації або підтримку соціалістичних революцій в різних частинах світу. Країна, що знаходиться в зоні інтересів США, де з'являлося хоч який-небудь народно-визвольний рух, негайно попадала під пильну увагу Радянського Союзу. Опозиції виявлялася посильна підтримка зброєю і, часом, людьми. У разі перемоги революції, країна ставала членом соціалістичного табору, там будувалися військові бази, туди вкладалися величезні ресурси. Треба помітити, що допомога Радянського Союзу була, часто, безвідплатною, що викликало симпатії до нього з боку найбідніших країн Африки і Латинської Америки [21, 68].
Природно, що Сполучені Штати були аж ніяк не в захопленні від такої діяльності і, в свою чергу, також влаштовували революції, правда, для встановлення демократії, і надавали підтримку режимам для боротьби з антиамериканськими виступами.
Треба сказати, що спочатку перевага була на стороні США, так як їх підтримувала Західна Європа (включаючи Туреччину), деякі азіатські і африканські країни (ПАР, Намібія), і американці цим уміло скористалися. На початку 1962 року на території Туреччини і Великобританії ними були розміщені нові міжконтинентальні ракети "Мінітмен" в доповнення до ракет середньої дальності "Юпітер", що вже були там. Таким чином, США вдалося досягнути дуже істотної стратегічної переваги, адже американським ракетам середньої дальності тепер було потрібно усього біля 10 хвилин, щоб уразити цілі на території СРСР, в той час як радянським міжконтинентальним ракетам на удар у відповідь по території США було потрібно порядку 25 хвилин. Природно, СРСР не міг змиритися з таким відставанням, але він нічого не міг з цим поробити, заокеанські території були недоступні, так як крім норм міжнародного права існувала так звана доктрина Монро, головний принцип якої визначався словами: "Америка для американців".
Ця доктрина була в односторонньому порядку проголошена ще в 1823 році президентом США Д. Монро, з метою запобігти відновленню іспанського панування в Латинській Америці. "Американські континенти, – вказувалося в посланні Д. Монро Конгресу, – в зв'язку з вільним і незалежним положенням, якого вони домагалися, і яке вони зберегли, не повинні розглядатися надалі як об'єкт для майбутньої колонізації будь-якої європейської держави" [11, 33].
Природно, доктрина Монро не признавалася як норма міжнародного права європейськими державами ні в XIX, ні в XX столітті, оскільки багато які з цих держав ще зберігали в Західній півкулі свої колонії або залежні території.
Не визнавала цієї доктрини і Росія, що володіла в свій час Аляскою і що претендувала на деякі території, розміщені на південь від Аляски. Не визнавали доктрини Монро і багато які держави Латинської Америки, що виявилися поступово в економічній і політичній залежності від США. Але для Сполучених Штатів доктрина Монро ще залишалася одним з головних принципів зовнішньої політики. Правлячі кола Сполучених Штатів були готові йти на ризик великої війни, щоб запобігти створенню радянських військових баз на Кубі.
Відносним виходом для Рад була, як вже було сказано, організація революцій в Латинській Америці, але при повному пануванні США на материку, це було складно. Від безвихідності розглядалися навіть такі фантастичні проекти, як створення "навколо морських кордонів США і на інших найважливіших стратегічних пунктах земної кулі штучних островів-майданчиків для запуску атомних ракет середньої дальності" (автор