Кубу, як об'єкт для діяльності, СРСР спочатку взагалі не розглядав, через надмірний, як здавалося, вплив США в цьому регіоні, це була нездійсненна мрія. Американці ж всерйоз вважали майбутній "Острів Свободи" своїм "заднім двором", де їх влада була, здавалося, абсолютною.

Дійсно, проамериканський режим Батісти створив всі умови для посилення влади США на острові. Американські компанії такі, як United fruit company, General sugar, Processing nickel Co., Nikaro nickel Co., до 1958 року контролювали приблизно 90% кубинської промисловості і сільського господарства. Куба стала сировинним придатком, а потім і центром розваг, другим Лас-Вегасом. Кубинські публічні дома набули всеамериканської популярність, сіцілійська мафія "відмивала" на Кубі гроші. У майбутньому Куба повинна була стати асоційованим штатом, як Пуерто-Рико.

Але в січні 1959 року на Кубі сталася революція, влада була захоплена народною партією "Рух 26 липня", очолюваною людиною, на ім'я Фідель Кастро. Треба відмітити, що до цієї події Кремль, всупереч своєму звичаю, дещо скептично відносився до перспектив революції на Кубі, вважаючи, не без підстав, що там дуже великий вплив США.

Сам Кастро, що дістав хорошу освіту, спочатку черпав ідеї з праць антимарксиста Едуардо Чібаса, фундатора Партії кубинського народу. У 1955 році він звернувся до Москви за підтримкою – йому відмовили, вважаючи його політичні ідеї дуже розпливчатими і незрілими, але взяли на замітку його рішучість зберігати повний контроль над створеним ним рухом, а також бажання додати майбутньому режиму соціалістичне забарвлення. Було зазначено, що деякі найближчі прихильники Кастро вже вважали себе марксистами.

1.1. Кубинська революція

Острів Куба, давня іспанська колонія, незалежна з 1898 p., зазнала упродовж своєї історії політичного та економічного впливу Америки. США зберегли там свою військову базу в Гуантанамо. Великий острів був справжнісіньким їхнім протекторатом з 1903 по 1934 pp. Особливо відчутна була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, давав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 p. інвестовано мільярд доларів американського капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були власниками більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один американський дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 p., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби [8, 568].

Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 pp. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 pp., він, знову здобувши владу в 1952 p. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 p., використовуючи силу, ціною життя багатьох тисяч жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.

У 1952 p., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 p. з сотнею своїх прихильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 p., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали "Рух 26 липня" – від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 p. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі, втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизанський рух. На початку 1958 p. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 p. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 p. на 1 січня 1959 p. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив президентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 p. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього [8, 569].

1.2. Розрив між Кубою та США

Кастро не збирався поривати з могутнім північним сусідом, але одним з пунктів його програми було звільнитися від американських економічних підприємств. Хоч би що говорили пізніше, а на початку своєї діяльності Кастро, здається, не був марксистом. За своїми почуттями він був полум'яний націоналіст, а його соціальна ідеологія залишилась невизначеною. Американська громадськість відвернулася від Кастро, тільки-но він легалізував кубинську комуністичну партію, а також після його жорстокої розправи з прихильниками Батісти. Ліва диктатура, яку встановив