гроші на утримання цих майбутніх бойовиків найімовірніше виділяли певні великі американські компанії. Аллен Даллес, директор ЦРУ, повідомив президента Кеннеді про свої плани. Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки американській зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було кілька опозиційних лібералів, таких як сенатор Фулбрайт. Проте 5 квітня 1961 p. президент Кеннеді дав свою остаточну згоду на план ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти. Під головуванням Хосе Міро Кардони була утворена "Революційна кубинська рада", її метою, на випадок успіху операції, передбачалося встановити ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Кеннеді дав зрозуміти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події; але рада не вірила в правдивість слів Кеннеді й була переконана, що американці повинні втрутитись. В остаточному плані замість висадки поблизу району Ескамбрай, де перебувало декілька загонів партизанів-антикастрівців, було вирішено висадитись у затоці Свиней, відмежованій від Ескамбраю 80 км болота [8, 572].
1.3.1. Події у затоці Свиней
Операція почалась 15 квітня 1961 p. бомбардуванням острова американськими літаками Б-26, замаскованими під кубинські машини, – з пілотами-біженцями. Метою було знищити кубинську авіацію, але її тільки ледве зачепили. Через два дні, 17 квітня, відбулася висадка у затоці Свиней. Це стало справжньою катастрофою. За кілька днів групу розгромили вщент. Усіх бойовиків затримали ще на узбережжі Плайя-Хірон. Попри запевнення ЦРУ, сільське населення поставилось до них вороже. 19 квітня керівництво кубинських біженців звернулося до США з вимогою прямої інтервенції; Кеннеді відмовився. Лише декілька літаків американського флоту прикривали нападників від авіації Кастро, а американські військові кораблі намагалися забрати тих, хто лишився живий. Проте більшість нападників полонили збройні сили Куби. Звичайно, про пряму американську інтервенцію не могло бути й мови, однак в очах світової громадськості відповідальність Америки, особливо її президента, стала очевидною. Для Кеннеді це був тяжкий провал. Головну провину склали на шефа ЦРУ, Аллена Даллеса, якого негайно замінили. Престиж Сполучених Штатів зазнав болючого удару. Стала очевидною широка народна підтримка Кастро. Латиноамериканські держави, які завжди вороже сприймали втручання США у їхні справи, цю операцію гостро засудили. А для Кастро це була нагода посилити свої позиції [8, 572].
1 травня він оголосив, що Куба скоро ухвалить соціалістичну конституцію. 26 липня він створив єдину партію, в яку влилися комуністи, "Рух 26 липня" і деякі інші революційні угруповання.
2 грудня 1961 p. Кастро заявив у одній з промов про свій нерозривний зв'язок з марксизмом-ленінізмом.
1.3.2. Союз за прогрес
Після подій у затоці Свиней Кеннеді вирішив бути обережнішим у своїй політиці. Головним завданням він поклав перешкодити розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній півкулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах. Про це йшлося на двох панамериканських конференціях, які відбулись у Пунта-дель-Есте в Уругваї. На першій конференції, в серпні 1961 p., США пообіцяли надати значну допомогу Латинській Америці. Один мільярд доларів щороку з громадських фондів, до якого, на їх думку, мав додаватися ще один мільярд доларів приватних інвестицій. Цю систему колективної допомоги назвали "Союзом за прогрес". Союз цей од самого початку наразився на величезні труднощі: скорочення громадських кредитів Конгресом, відкликання приватного капіталу, інвестованого в Латинській Америці. На другій конференції, у січні 1962 p., новий державний секретар Дін Раск порушив питання про виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними принципами. Пропозицію Діна Раска схвалили 14 голосами з 21. Більшість виключила "нинішній марксистсько-ленінський уряд Куби". Провідні держави Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика – проголосували проти американської пропозиції. Кастро відповів закликом до всієї Латинської Америки встати на боротьбу з американським імперіалізмом (лютий 1962 p.). А проте, незважаючи на зростання закупівель і поставок СРСР, Куба виявилась ізольованою від решти світу [8, 573].
Розділ 2. Карибська криза 1962 року
Прихід до влади демократичних сил на Кубі був насторожено зустрітий американським керівництвом. Спроба Ф. Кастро в квітні 1959 року зустрітися з представниками уряду США завершилась безрезультатно. Після цього, в травні того ж року, на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував місцеві латифундії і великі іноземні землеволодіння, що серйозно зачепило американські інтереси, пов’язані з вирощуванням цукрової тростини і виробництвом цукру. З цього часу кубино-американські відносини почали швидко погіршуватися. Обидві сторони прийняли ряд економічних санкцій одна проти одної. За ними були воєнні заходи. 17 березня 1960 року президент Ейзенхауер підписав таємну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на Кубу.
Її здійснення припало на квітень 1961 року, коли бригада кубинських емігрантів при підтримці збройних сил США висадилась на Плая-Хірон (Куба). Експедиція закінчилась поразкою десанту. Після цього кубинське керівництво взяло курс на будівництво соціалізму в країні, а відносини між Сполученими Штатами і