дослідити міжнародні відносини напередодні Карибської кризи, зокрема структурне закріплення біполярності в Європі і початок протистояння двох військово-політичних блоків;–

висвітлити основні моменти радянської зовнішньої політики напередодні Карибської кризи;–

проаналізувати події 1962 року, які відомі як Карибська (Кубинська) криза;–

охарактеризувати врегулювання конфлікту.

Об’єктом дослідження дипломної роботи є міжнародні стосунки періоду кінця 40-х – початку 60-х рр. ХХ ст.

Предмет дослідження – кризові явища, породжені суперництвом двох систем.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця 40-х – 1962 рр., що позначився яскраво вираженим протистоянням двох ідеологічно непримиренних сторін – Заходу і Сходу. Нижня межа – це закінчення Другої світової війни і початок біполярності в світі. Верхню межу становлять події власне Карибської кризи, як кульмінаційного моменту "холодної війни".

Наукова новизна роботи полягає у спробі цілісно дослідити проблему Карибської кризи. Автор використав широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вітчизняної та зарубіжної фахової літератури, що дало змогу повніше висвітлити проблематику конфлікту.

Матеріали і висновки дипломної роботи можуть бути використані у навчально-педагогічній практиці шкіл, училищ тощо.

Робота пройшла попередній захист на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн 15 травня 2005 року.

Методологічною основою дипломної роботи є принцип об'єктивізму та плюралізму. Автор намагається уникати односторонніх, поверхово аргументованих оцінок, і способом уникнення цих упередженостей є використання таких методів дослідження як аналітичний, порівняльний, описовий, статистичний.

Головні завдання дипломної роботи зумовили її структуру. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел і  літератури.

У першому розділі розкрито історіографію Карибської кризи.

У другому розділі охарактеризовано розвиток міжнародних відносин кінця 40-х – поч. 60-х рр.

У третьому розділі досліджено ядерний конфлікт у Карибському морі як кульмінацію "холодної війни".

Зроблено аргументовані висновки.

Розділ І. Історіографія

Події жовтневих днів 1962 р. – це перша і, на щастя, єдина в нашій історії термоядерна криза. Одні вважають, що її причини носили військовий характер: СРСР прагнув зменшити дисбаланс в кількості ядерних боєголовок. Інші називають політичні причини: прагнення США не допустити розповсюдження комунізму на Західну півкулю. В даний час достатньо поширена думка, що основною причиною Карибської кризи було взаємне недовір'я. Підкреслюються цивілізаційні відмінності між двома наддержавами, нездатність керівництва адекватно оцінити наслідки власних рішень, реакцію протилежної сторони на підставі цих відмінностей. Ніхто не хотів війни, але вона була, як ніколи, можлива.

У 1952 р. на Кубі була встановлена проамериканська диктатура Батісти. Острів розглядався як вигідний об'єкт для капіталовкладень, місце відпочинку і розваг американців. На ньому знаходилася найбільша військово-морська база США. Як відзначав американський політолог Дж. Геддіс, Сполучені Штати "зрозуміли вигоду володіння гегемонією в Західній півкулі задовго до того, як стали замислюватися про свою глобальну гегемонію" [51, 177]. У 1956 р. в країні розвернувся партизанський "Рух 26 липня" під керівництвом демократа Ф. Кастро, який привів до падіння в січні 1959 р. диктаторського режиму. Зустріч Ф. Кастро в квітні 1959 р. з віце-президентом Р. Ніксоном виявилася безрезультатною. Місяць опісля на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, що ліквідувала місцеві латифундії і крупні іноземні землеволодіння, земля була передана селянам, 70 % яких складали безземельні. Саме з того часу починається погіршення відносин США з Кубою [43, 283-284; 61, 57].

17 березня 1960 р. президент США Д. Ейзенхауер віддав секретну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на острів, але в квітні 1961 р. десант зазнав поразки. Слід зазначити, що США під час цих подій, що тривали три доби, дотримувались нейтралітету. Разом з тим, саме тоді Ф. Кастро заявив про соціалістичний вибір, а кубинсько-американські відносини перетворилися на ворожі [43, 284]. В американській історіографії зустрічається думка, що, морально підтримуючи десантників, адміністрація Дж. Кенеді прагнула узяти реванш за те, що Ю. Гагарін на три тижні випередив А. Шепарда [62, 386-387].

Посольство СРСР на Кубі було закрито в 1952 р., про Ф. Кастро в Москві нічого не знали. Від кубинських комуністів були одержані відомості, що Фідель – представник крупної буржуазії, агент ЦРУ, між ним і Батістою немає особливої різниці. Комітет держбезпеки послав до Гавани "кореспондента ТАРС" А. Алексєєва (у червні 1962 р. він став послом), а в лютому 1960 р. відбувся візит першого заступника радянського прем'єра А. Мікояна, який констатував еволюцію Ф. Кастро до марксизму. Виступивши весною 1960 р. на Всеросійському з'їзді вчителів, М. Хрущов заявив, що СРСР у відповідь на оголошену Ейзенхауером економічну блокаду надасть Кубі допомогу. Він затвердився в симпатіях до Куби після своєї зустрічі з керівником аграрної реформи А. Хіменесом (липень 1960 р.). У тому ж місяці радянський керівник "з демонстративною щирістю" прийняв Р. Кастро і дав згоду на радянські поста­ча­ння зброї (танків, артилерії, стрілецької зброї, учбових літаків), які здійснювалися через Чехословаччину. Москва імпортувала кубинський цукор, хоча в цьому не було економічної потреби. 22 серпня 1960 р. радянський посол на Кубі М. Кудрявцев вручив вірчі грамоти президенту О. Торрадо [62, 362-363; 19, 57].

Перша зустріч М. Хрущова і Ф. Кастро відбулася в жовтні 1960 р. в Нью-Йорку, на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Її результатом став "остаточний перелом" у Хрущова у відносинах до Куби, яка представилася йому "Давидом, що протистоїть могутньому Голіафу". У вересні 1961 р. радянський прем'єр зустрівся з кубинським президентом, стурбованим загрозою вторгнення регулярної армії США на острів [62, 381-382].

Ряд дослідників проблеми дотримуються думки, що ідея створення радянських