конфронтації. Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов'язувалася з установленням доволі жорсткого контролю США за діяльністю країн, що приймали план. Ці умови, що викликали непорозуміння навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР. Наприклад, така умова, як узгодження експортних планів країн-учасниць плану, закрила б можливості поставок до СРСР збагаченого урану з Німеччини та Чехословаччини, що означало б підрив ядерної програми Радянського Союзу і збереження ядерної монополії США. Саме тому СРСР відмовився від підтримання розрядки, що тривала з осені 1946 p., і прийняв тезу "про розкол Європи на два табори".
Ще більш загострилося протистояння із запровадженням різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення КОКОМ, покликаного стати на заваді наданню країнам східного блоку новітніх технологій, стимулювало протистояння в економічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.
Не дивно, що реакція СРСР на подібні кроки була негативною і він удався до заходів у відповідь. У вересні 1947 p. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка започаткувала створення Комінформу. І хоча практична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль переважно за європейськими компартіями, і побоювання Заходу, який убачав у всіх діях лівих сил вплив або навіть керівництво Москви, дістали нарешті матеріальне підтвердження [41, 64].
Радикальні зміни в повоєнному політичному устрої східноєвропейських держав вимагали рішучих дій також в економічній сфері. Перехід цих держав до орбіти Радянського Союзу привів до формування нових економічних відносин, що порушило, між іншим, довоєнні зовнішньоекономічні зв'язки. Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід–Схід унеможливлював відбудову зв'язків із західноєвропейськими країнами, тож нагальною потребою став пошук нових зовнішньоекономічних партерів. Перші роки повоєнної відбудови багато в чому пов'язали країни Східної Європи з СРСР. Тому постало питання про створення організації економічного співробітництва цих країн. У січні 1949 р. у Москві на нараді представників Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини та Чехословаччини було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Того ж року членом Ради стала Албанія, а наступного – НДР. СРСР установив тісні економічні зв'язки з країнами Східної Європи, що давало йому змогу більш ефективно впливати на їх розвиток. Водночас було завершено процес перебудови державного апарату в цих країнах, ключові керівні посади вже обіймали комуністи та їхні союзники, а самі комуністичні партії поступово втрачали свою незалежність від Москви. Таким чином, інтенсифікувався процес сателізації східноєвропейських країн, посилився контроль СРСР за політичними та іншими процесами їхнього суспільного життя.
Світ поділився на два ворогуючі табори, які дістали документальне закріплення у створені на договірній основі двох блоків – НАТО і ОВД (Організація Варшавського Договору), про що детальніше говориться в першому розділі дипломної роботи.
2.2. Особливості протистояння Заходу і Сходу в другій половині 50-х – на початку 60-х років
Смерть Й. Сталіна у березні 1953 p. спричинила певні зміни не лише в розподілі сил у керівництві СРСР, а й у світовому масштабі. Розпочалася нова фаза розвитку міжнародних відносин. Унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 p. лідером СРСР став М. Хрущов. Він проголосив новий курс – на "мирне співіснування" між учасниками протистояння. У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на противагу планам "світової революції". Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на "мирне співіснування" як "генеральну лінію" зовнішньої політики СРСР, уперше з тих часів надав ідеям засновника радянської держави практичного застосування [41, 65].
Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома наддержавами перетвориться на атомну війну. Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також "тріади" носіїв ядерної зброї давало змогу завдати ефективного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим стало відчуття "обложеної фортеці". По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов.
Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 p. (під час її Великобританія та Франція опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від "ядерної парасольки" США. Так з'явилися перші ознаки неоднорідності в західному таборі.
Більшого прагматизму набули й настанови політичного керівництва США під час правління другої адміністрації Д. Ейзенхауера. США відмовилися від концепції "масованої війни" в умовах ядерного протистояння, замінивши її доктриною "обмеженої війни", що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим застосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжнародного клімату. Поліпшенням відносин США і СРСР позначилася друга половина 1959 p. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та радянське керівництво в "ревізіонізмі". Конфлікт із Китаєм підривав позиції СРСР у "третьому світі" та розколював єдність соцтабору.
У вересні 1959 p. в Кемп-Девіді відбулася зустріч на вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, ця зустріч не