мала серйозних наслідків. Більш того, етап поліпшення радянсько-американських відносин скоро закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, з боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з боку радянських неосталіністів. На адресу Хрущова лунали звинувачення в "невиправданих поступках світовому імперіалізмові", в "угодовській" позиції щодо США. Вірогідно, саме тому досить незначний епізод з американським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 p. над територією СРСР, був використаний радянським лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькій конференції на вищому рівні, призначеній на травень 1960 p. Ця конференція мала на меті пошук шляхів вирішення німецької проблеми, що залишалася головною кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втрачено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння в "холодній війні".
Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеді. В ніч із 12 на 13 серпня 1961 p. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну і східну частини, символом розколу Європи на два ворогуючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боєзарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до США було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво США протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним США, великою мірою з внутрішньополітичних причин [41, 74].
Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів "холодної війни", відомої як "карибська криза". Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і США на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі досягти паритету зі США в ядерному протистоянні. Сполучені Штати, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з прорадянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних держав. Такою зоною для США був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність вдатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення своїх національних інтересів.
Отже, на початок 60-х років тенденції у світовому політичному житті не тільки не змінилися, а й набули більш конкретних форм. В життя світової громадськості обох ворогуючих таборів чітко і надовго ввійшло поняття “холодна війна”, яке, можна сказати, охоплювало всі непримиренні суперечності двох антагоністичних систем суспільного устрою. Хоча, на мою думку, ці суперечності полягали більше в небажанні сторін втрачати свої позиції на світовій арені, ніж в якихось ідеологічних несумісностях.
2.3. Радянська зовнішня політика напередодні карибської кризи
Угорські події, одночасно з якими відбувалася суецька війна, загострили напруженість в світі, закресливши поступове поліпшення попередніх трьох років. Цей період багато які дослідники вважають другим етапом "холодної війни". Однак при більш пильному розгляді ця думка здається невірною. Відносини між державами і їх союзами досягли крайнього напруження по нових причинах. Періоди розрядки змінювалися гострими кризами, не менш небезпечними, ніж у п'ятиріччя 1948-1952 рр. Однак є не тільки схожість, але і істотні відмінності. Світ, що розколовся став іншим. Європа залишалася вузлом основних міжнародних протиріч, але більше не була місцем, де вирішувався будь-який конфлікт. З'явилися нові герої. Разом з тим не були перервані переговори, в яких брали участь обидва основних блоки на початку періоду розрядки. Зустрічі сторін були важкими через вибух полеміки, образи і погрози, але все ж не припинялися. Противники, не відмовляючись від протиборства, почали розуміти, що не можна бути тільки ворогами [6, 466].
Радянська зовнішня політика набула тоді багатьох риси, властивих їй і значно пізніше. Нова дипломатія з самого початку носила особистісний характер, частково через ту вагу, яку набув Хрущов, коли покінчив з опозицією в СРСР. Він вніс в політику відбиток своєї всесильної особистості. У нього не було забобонів; він напряму звертався до співрозмовників, до натовпу, любив театральні ефекти і розрахований ризик. Однак так помітний суб'єктивний момент не повинен затуляти більш глибокі і істотні мотиви дій СРСР під його керівництвом.
Осінь 1956 р. була не тільки моментом гострої кризи. Змінювалося співвідношення сил в світі. Угорська трагедія продемонструвала нереальність американської політики в Європі, хоч і нанесла велику утрату і престижу СРСР. Претензії на роль "визволителя" Східної Європи не виправдалися, оскільки США не могли дозволити собі заплатити за неї світовою війною. Американці прямо не допомагали угорським бунтівникам, обмежившись підбурюванням через свої радіоцентри в Німеччині, які вели прямі передачі для народів Східної Європи на їх мовах. Як знаряддя "психологічної війни" ці передачі були не позбавлені ефективності, але це була не зброя.
Конфлікт на Ближньому Сході викликав більш серйозні ускладнення. Нагадаємо тільки основні. Єгипетський уряд Насера планував споруду великої дамби на Нілі біля Асуана. Проект лежав в основі його програми сучасного економічного розвитку країни. Англійці