була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, давав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 p. інвестовано мільярд доларів американського капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були власниками більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один американський дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 p., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби [20, 568].
Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 pp. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 pp., він, знову здобувши владу в 1952 p. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 p., використовуючи силу, ціною життя багатьох тисяч жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.
У 1952 p., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 p. з сотнею своїх прихильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 p., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали "Рух 26 липня" – від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 p. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі, втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизанський рух. На початку 1958 p. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 p. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 p. на 1 січня 1959 p. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив президентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 p. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього [20, 569].
Твердження, що Сполучені Штати ніяк би не зреагували на безладдя на їх "задньому дворі", є неточним. Величезні суми, вкладені в економіку острова, виявилися втраченими через націоналізацію, проведену новим урядом. Більше того, виникла реальна можливість повної втрати Куби для США.
Природно, уряд США вирішив втрутитися, але спосіб втручання повинен був бути дуже коректним, щоб уникнути сварки з СРСР, тобто американська армія не повинна була в цьому брати участь. Джон Кеннеді зробив заяву, в якій сказав, що "нинішній уряд зробить все, що в його силах, … щоб жоден американський солдат не був замішаний в яких-небудь діях на Кубі" [23, 57]. І дійсно, американські війська в подальших подіях не брали участь.
ЦРУ був розроблений план, згідно з яким до операції по "звільненню" Куби повинні були бути залучені найманці з числа колишніх прихильників режиму Батісти, що втекли в США. Найманці були зібрані, навчені в таборах на території США, забезпечені зброєю і технікою [23, 57].
Як ми вже знаємо, президент Ейзенхауер дозволив підготовку кубинських біженців до майбутньої висадки на острів. Така була політика ФБР. Від 21 січня 1961 p., коли новий президент-демократ Джон Ф. Кеннеді прийшов до влади, не всі були впевнені в його позиції щодо Куби. Під час виборчої кампанії, аби здобути голоси антикомуністів, Кеннеді запевняв, що не виступає проти можливого нападу на Кубу. Він не збирався перешкоджати зусиллям ФБР та ЦРУ у готуванні кубинських біженців до воєнної експедиції. Під керівництвом заможних біженців-лібералів був створений "Революційний демократичний фронт". До них ЦРУ, не вагаючись, прилучило прихильників Батісти; гроші на утримання цих майбутніх бойовиків найімовірніше виділяли певні великі американські компанії. Аллен Даллес, директор ЦРУ, повідомив президента Кеннеді про свої плани. Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки американській зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було