Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з якими старанно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у "планетарні торги" або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччини? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність американців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки у затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.

Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Та чи не потягне така інтервенція за собою радянську атомну відповідь, якою нахвалявся Хрущов? Другий спосіб розв'язання проблеми являв собою не вторгнення на Кубу, а зруйнування пускових установок бомбардуванням з повітря. Одначе складність такого бомбардування була в його неповній ефективності і не набагато менше, ніж інтервенція, загрожувала відповідною радянською реакцією, оскільки йшлося все одно про військове втручання. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного секретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контраргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок. Саме тоді до Вашингтона надійшла інформація, що радянські морські вантажі, можливо, в супроводі підводних човнів, перебувають в дорозі до Куби. Але ж у місцевих масштабах флот США в Карибському басейні мав незаперечну перевагу. Зручність такого перебігу подій ?рунтувалася на тій обставині, що ініціатива розв'язання конфлікту, якби такий стався, належала б СРСР. Коли американські військові кораблі перестрінуть радянські судна в морі, радянське командування або накаже своїм суднам іти далі, ризикуючи, відтак, що їх потоплять, або накаже підводним човнам атакувати американські кораблі. Ймовірніше, що радянська сторона, опинившись перед необхідністю такого драматичного вирішення, радше дозволить обстежити свої кораблі чи, може, навіть перерве свій шлях до Куби. Так чи так, а поведінка американців мала б вигляд оборонної. Єдина вимога США була – щоб СРСР вивіз назад наступальну зброю. Нарешті, члени Ради національної безпеки при президенті (державний секретар Дін Раск, заступник державного секретаря Джордж Болл, міністр оборони Макнамара, помічник міністра оборони Пол Нітце, голова об'єднаного головного штабу генерал Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккон, міністр юстиції Роберт Кеннеді, секретар скарбниці Дуглас Діллон, радники Білого дому Теодор Соренсен і Макджордж Банді та інші особи, такі як Дін Ачесон і Едлай Стівенсон) обрали цей третій варіант. У понеділок, 22 жовтня, Кеннеді проконсультувався ще з деякими особами, серед яких, звичайно, були колишні президенти Гувер, Трумен та Ейзенхауер [21; 576].

Отже, 16 жовтня Кеннеді створив особливий військово-політичний штаб – Виконавчий комітет Ради національної безпеки, всі члени якого вже не сумнівалися в небезпеці, що загрожує Америці, і вимагали дії у відповідь. Правда, вони ще розходилися у думках про характер і масштаби цих дій.

Утворилося два угрупування в уряді, які виражали два можливих підходи до розв'язання цієї проблеми. Одна група, що включала в себе більшість радників Кеннеді і військових, наполягала на масованому бомбардуванні всіх пускових установок, на яких вже проводився монтаж ракет, доставлених раніше, і посилено до цього готувалася.

Війська і авіація стягувалися в райони, максимально наближені до Куби. Признавалося, що така атака майже напевно зажадає подальшого наземного вторгнення, внаслідок якого втрати США складуть порядку 25 тис. чоловік плюс відповідне число убитих і поранених кубинців. Далі передбачалося, що в той час як американську військову перевагу в Західній півкулі забезпечить успіх повітряних нальотів і наземного вторгнення, Радянський Союз, швидше усього, відповість військовими діями проти флангів або навіть Центральної зони НАТО.

Ті, хто виступав проти повітряного нападу, рекомендували ввести карантин, призначений для запобігання радянському постачанню Кубі доти, поки ракети не будуть прибрані.

Президент США відхилив пропозицію про негайну військову атаку, наказавши, однак, почати блокаду, і 24 жовтня карантин був введений. Радянський Союз продовжував стверджувати, що на Кубі немає ніяких ракет; отримані ж військовою розвідкою і ЦРУ фотознімки були переконливим доказом для американських військових, але не для світової громадської думки, яка не виключала можливості фальсифікації