Вирішити ці завдання передбачалося за столом переговорів. 29 жовтня радянський уряд прийняв рішення направити на Кубу для переговорів з Ф. Кастро А.Ї. Мікояна. Від СРСР у переговорах брали участь А.Ї. Мікоян і заступник міністра закордонних справ В.В. Кузнецов. З американської сторони переговори вели Стівенсон і Маккоун. Тільки 19 листопада, після одинадцятиденних переговорів з А.Ї. Мікояном, Ф. Кастро дозволив переконати себе в необхідності демонтажу ракетних установок і злітних майданчиків для літаків Іл-28. У день від'їзду А.Ї. Мікояна Ф. Кастро погодився на прибуття спостерігачів із ООН.

Тривалі переговори не привели до підписання офіційного спільного документа.

Криза формально завершилася 7 січня 1963 року, коли Кузнєцов і Стівенсон звернулись зі спільним листом до У Тана. Вони відзначили, що хоч обом урядам не вдалося вирішити всі проблеми, пов'язані з кризою, вони вважають, що досягнутий ступінь згоди щодо її врегулювання робить непотрібним залишення даної проблеми на порядку денному РБ ООН.

Кубинська сторона в ноті генсеку ООН з цього питання вказувала, що не досягнута ефективна домовленість, яка здатна забезпечити на постійній основі мир у Карибському регіоні і попередити наступні спалахи напруженості.

27 жовтня 1962 року М.С. Хрущов у зверненні до Дж. Кеннеді поставив питання про ракети у Туреччині, і 28 жовтня укладено угоду між СРСР і США відносно ракет у Туреччині. Вона була секретною і не підлягала оприлюдненню. У квітні 1963 року США вивели свої ракети з турецької території.

Таким чином, можна виділити такі основні причини Карибської кризи:–

намагання СРСР досягнути паритету сил зі США – на початку 60-х років Радянський Союз помітно відставав за кількістю ядерних боєголовок від Сполучених Штатів Америки. І тому за рахунок розміщення РСД на Кубі СРСР намагався зменшити відставання від США в галузі ядерних озброєнь;–

відсутність гарантій збереження існуючого режиму на Кубі при важливому геополітичному розміщенні її для СРСР;–

прагнення США запобігти зростанню військової могутності Куби як безпосередньої загрози їх безпеки.

Заслуговує уваги точка зору кубинського дослідника Р.Е. Ернандеса на причини зародження і наростання кризи: "американська реакція на ракети була викликана внутрішньополітичними міркуваннями, радянська тактика таємного розміщення ракет позбавила легітимності прав кубинців на вибір союзника для свого захисту; втрата ініціативи ООН не дозволила обговорити проблеми, які виникли, на багатосторонній основі, керуючись міжнародним правом; компроміс на американських умовах дозволив виключити Кубу з числа самостійних сторін, втягнутих у кризу" [8; 299-300].

Таким чином, Карибська криза 1962 року поставила світ на межу ядерної безодні і була типовим проявом "холодної війни" з її жорстоким протистоянням сторін і прагненням наддержав зайняти пануюче становище у світі. Перебіг Карибської кризи примусив лідерів обох наддержав дійти до висновку, що виключно військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що необхідний контроль над ядерною зброєю. Важливим було розуміння необхідності прямих контактів лідерів країн. Дві держави могли вступати у гострі конфлікти, але вони були вимушені співіснувати на одній планеті. Незважаючи на тиск Пентагону, Кеннеді відмовився санкціонувати початок військових дій, проявивши готовність до пошуку політичного вирішення у виниклій кризовій ситуації. В дні конфлікту М.С. Хрущов також піддавався тиску з боку генералітету з вимогою використати ракетно-ядерну зброю проти США, але він зайняв виважену позицію і не піддався цьому натискові. У вирішальний момент конфронтації обидва лідери проявили витримку і знайшли шляхи до розв'язання проблеми.

Висновки

Отже, події жовтневих днів 1962 р. – це перша і, на щастя, єдина в нашій історії термоядерна криза. Одні вважають, що її причини носили військовий характер: СРСР прагнув зменшити дисбаланс в кількості ядерних боєголовок. Інші називають політичні причини: прагнення США не допустити розповсюдження комунізму на Західну півкулю. В даний час достатньо поширена думка, що основною причиною Карибської кризи було взаємне недовір'я. Підкреслюються цивілізаційні відмінності між двома наддержавами, нездатність керівництва адекватно оцінити наслідки власних рішень, реакцію протилежної сторони на підставі цих відмінностей. Ніхто не хотів війни, але вона була, як ніколи, можлива.

Слід відмітити такі моменти в дослідженні та історіографії "холодної війни" Карибської кризи:–

Російські вчені вперше дістали доступ до важливих радянських державно-партійних документів. В 1992-1994 рр. Історико-документальне управління МЗС РФ розсекречує величезні масиви документів радянської зовнішньої політики до рубежу середини 1960-х років. Були зняті грифи секретності з десятків тисяч справ територіальних управлінь Міністерства, секретаріату міністра і його заступників (у тому числі В.М.Молотова, А.Я.Вишинського, Я.А.Маліка, М.М.Лігнініва., С.А.Лозовського та ін.). Були відкриті для дослідження листування з посольствами, записи бесід, аналітичні огляди та інші важливі категорії документів.

Також відкрився доступ до матеріалів відділів колишнього ЦК КПРС, до стенограм Пленумів, деяких паперів Секретаріату й Політбюро. Особливо цікавими для істориків "холодної війни" виявилися матеріали міжнародних відділів, відділу агітації й пропаганди, дискусії на Пленумах, а також так званий "Фонд 89" (Фонд складається з матеріалів, розсекречених у цільовому порядку для так званої "Справи КПРС", яка розглядалася Конституційним Судом Росії в 1992 р.). У другій половині 1990-х років стали доступні і опубліковані в журналах "Джерело," "Вісник", "Історичний Архів", "Нова і Новітня Історія" і ряді інших, деякі цінні матеріали, перш за все отримані дослідниками з Архіву Президента