У той же час, архівна революція обірвалася на півдорозі. Починаючи з 1993 року процес розсекречення матеріалів і доступ до них дослідників стали ускладнюватися.–

Серед дослідників проблеми можна назвати член-кор. АН А.О. Чубар'яна, зі спогадів політиків і дипломатів "робочого" ешелону варто виділити, в числі багатьох, книги О.А.Трояновського, А.М.Александрова-Агентова, А.Ф.Добри­ніна, Г.М.Корнієнко, В.М.Фаліна, Ю.А. Квіцинського, О.А.Гриневского) В.Л. Мусатова, В.Л.Ісраеляна, Б.Н.Брутенца, М.І. Семиряги, є й значна група мемуарів, що відображають діяльність і точку зору військових і військово-оборонного комплексу, перш за все, спогади А.І.Грибкова, А.Ф.Ахромеєва (сумісно з Корнієнко), Н.Н.Детінова (сумісно з Савельєвим), Б.Е.Чертока. Проблему досліджували М.М.Нарінський, Н.І. Егорова, А.М.Філітов, В.Л.Мальков, І.В.Гайдук, М.Л.Коробочкин, В.В.Поздняков.

На даний час співтовариство дослідників у цій області охоплює й інші дослідницькі центри: Інститут балканістики і слов'янознавства (директор В.К.Волков, Л.Я.Гибіанський, М.В. Латиш, Г.П.Волокитіна, Т.В.Мурашко, А.Ф.Носкова), Інститут вітчизняної історії (П.Волобуєв, Ю.В.Аксютін, B.C. Лельчук та ін.), Інститут Далекого Сходу й Інститут Сходознавства (А.М.Ледовський, Б.Н. Славінский та ін.), Санкт-петербурзький філіал Інституту російської історії РАН (академік А.А.Фурсенко), Московський державний інститут міжнародних відносин (В.О.Печатнов та ін.).–

Вагомий внесок в дослідження і публічне обговорення проблем "холодної війни" внесли "аутсайдери" академічної історичної науки, серед них С.М. Хрущов, А.П.Судоплатов, генерал Б.В.Громов, генерал А.А.Ляховський і ряд інших.–

Про "холодну війну" на полігонах "третього світу". Дослідження з цієї тематики тільки починаються, і більшість тем і сюжетів все ще не розроблено професійними істориками. Серед них дослідження радянсько-кубинських відносин в книзі про Карибську кризу А.А.Фурсенко і його канадського співавтора Т.Нафталі, насичене унікальним документальним матеріалом.–

Слід відмітити дослідження історіографії Карибської кирзи білоруської дослідниці С.Ф. Свілас, кандидата історичних наук, доцента кафедри міжнародних відносин факультету міжнародних відносин Білоруського державного університету.

Що стосується суті "холодної війни", то сьогодні більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників сходяться в тому, що вона означала політичну, ідеологічну, економічну і локальну військову конфронтацію двох антагоністичних систем – капіталістичної і соціалістичної (а в рамках цих систем – передусім США і СРСР), в стані якої вони перебували всі післявоєнні десятиріччя аж до виходу 80-х років і яка по ряду причин, на щастя, не переросла в третю світову війну.

Основними пріоритетами зовнішньої політики СРСР напередодні Карибської кризи були наступні:–

встановлення гегемонії у справах, які стосувалися країн-сателітів (про що свідчать події в Угорщині);–

проголошення нового принципу “будь-яке порушення миру на Близькому Сході не може не торкатися інтересів безпеки Радянської держави” (події в Єгипті);–

запуск СРСР штучного супутника Землі порушував монополію США в озброєнні, оскільки нова радянська зброя – ракети – могли тепер дістати США незважаючи на океан;–

основною метою радянської дипломатії була стабілізація ситуації в Європі шляхом узаконення положення, що склалося після війни, що полягало регулюванні німецького питання;–

ще однією проблемою переговорів і розбіжностей з Заходом, і особливо з США, було роззброєння.

Можна без перебільшення називати Карибську кризу подією світового значення. У 1962 році впритул зіткнулися інтереси двох наддержав – представників двох частин світу, і ніхто не міг напевно знати, чим могло закінчитися це зіткнення. Адже у разі відмови обох сторін від розв'язання конфлікту мирним шляхом, мала б місце ядерна війна, наслідки якої були б жахливі.

Можливо, твердження, що протиборствуючі сторони в повній мірі усвідомлювали про вірогідні наслідки своїх дій, вимагає деякої перевірки. У той час наслідки променевого ураження ще не були повністю вивчені, єдине, що могло характеризувати можливу шкоду, було співвідношення арсеналів однієї сторони з арсеналами іншої і висновки, які можна було зробити на основі цього.

Відомо, що до 1960 року ядерні арсенали сторін досягли розміру:–

США: приблизно 6000 боєголовок,–

СРСР: приблизно 300.

Як можна помітити, різниця в кількості стратегічної наступальної зброї величезна. Але, очевидно, ядерний паритет був вже тоді, так як паритет існує тоді, коли кожну сторону стримує від нанесення першого стратегічного удару усвідомлення того, що за подібним нападом піде удар відплати, який нанесе неприйнятну шкоду нападнику. Роберт Макнамара, що очолював міністерство оборони США в період з 1961 по 1968 роки, сказав: "…ядерний паритет, я упевнений, існував ще в жовтні 1962 року під час кубинської ракетної кризи. У Сполучених Штатів в той час було, приблизно, п'ять тисяч стратегічних боєзарядів в порівнянні з радянськими трьома сотнями. Незважаючи на перевагу сімнадцяти до одного на нашу користь, одне розуміння того, що, хоч подібний удар і зруйнує Радянський Союз, але десятки його ракет вціліють і полетять на Сполучені Штати, втримало нас навіть від розгляду можливого ядерного нападу на СРСР".

Отже, війна в плани сторін не входила, але можливість атаки, як останнього аргументу, не можна було відкидати. Факт, що у разі ескалації подій на Кубі і подальшого обміну ядерними ударами переможців і переможених просто б не залишилося.

Більше того, у разі виживання деякої частини населення і командного складу, країнам-учасницям конфлікту довелося б в корені переглянути свою зовнішню політику. З високорозвинених індустріальних країн-лідерів своїх блоків вони б перетворилися у вічних споживачів економічної допомоги, нездібних до самостійного розвитку внаслідок повного руйнування індустрії, інфраструктури, агропромислового комплексу, загибелі 90% працездатного населення і ураження частини, що залишилася, радіацією.

Змінилася б сама структура взаємовідносин між країнами, утворилася б нова система міжнародних відносин, світ би став мультиполярним. А нащадкам, що вижили, представників країн, що розв'язали війну, ще довго б