А. Добринін пише, що він як посол у цей період одержав хороший дипломатичний урок: "Я зрозумів, наскільки важливо бути активною ланкою суто конфіденційного постійного каналу зв'язку на вищому рівні для прямого, деколи не завжди приємного, але, по можливості, відвертого діалогу між вищими керівниками країн". Криза переконливо показала небезпеку прямого військового зіткнення двох великих держав, спонукала їх зробити ставку на політичне рішення конфлікту, "чому неабиякою мірою допомогла наявність прямого конфіденційного каналу між керівниками обох країн" [15, 228-229].

Б. Поклад, учасник складної дипломатичної місії під керівництвом В. Кузнєцова по врегулюванню всього комплексу питань, пов'язаних із кризою, доповнює мемуари Добриніна. З його точки зору, криза в значній мірі була спровокована радянським керівництвом, це така ж непродумана акція, як введення військ до Чехословаччини в 1968 р., розміщення на території СРСР нових ракет середньої дальності СС-20 в 1977 р., введення військ до Афганістану в 1979 р. Життя настійливо диктує вдосконалювати механізм вироблення і прийняття рішень з найважливіших питань зовнішньої політики Росії [18, 269].

У квітні 2002 р. Фонд Карнегі організував міжнародну наукову конференцію, присвячену 40-річчю Карибської кризи з демонстрацією фільму, створеного в США. У фільмі показано, що ракети заправлені паливом, повністю готові до пуску і ось-ось завдадуть удару по США. Генерал А. Грибков, який у ті роки здійснював контроль за розміщенням ракет на Кубі, підкреслив, що жодна з них не була заправлена пальним, ні в одну ракету не був закладений план польоту і ні на одній з ракет не було ядерної головки.

В даний час США і Росія мають на озброєнні по 7 тис. ядерних боєголовок, націлених один на одного, багато з них знаходиться в стані підвищеної боєготовності. Р. Макнамара, міністр оборони США в уряді Кеннеді, на конференції відзначив, що "під час Кубинської кризи обидві сторони зробили дуже багато помилок, помилок і прорахунків унаслідок поганої інформованості. Ми уникнули ядерної війни тільки завдяки щасливому випадку. Повторюю, нам просто пощастило". За його оцінкою, найбільшу помилку допустили військові і цивільні радники президента Дж. Кеннеді, які помилково вважали, що на Кубі не було тактичних ядерних боєголовок. Лише в 1992 р. на конференції Макнамара, що проводилася в Гавані, дізнався від Грибкова, що Радянський Союз мав на Кубі тактичні ядерні боєголовки, готові відбити вторгнення американських десантних військ. "Протягом подальших 30 років ми залишалися в неведенні відносно того, що якби ми зважилися на висадку, ми б зустріли ядерну відсіч, до якої американська адміністрація не була готова".

Т. Соренсен, колишній радник і спічрайтер президента Дж. Кеннеді, проаналізував можливі варіанти дій, які могли б зробити обидві сторони: що б відбулося, якби Кеннеді послухався своїх радників і віддав наказ про збройне вторгнення на Кубу? Що б відбулося, якби радянський прем'єр М. Хрущов поступився наполяганням Кастро і завдав ракетно-ядерного удару по США? А якби США завдали удару у відповідь, мстячи за знищення свого літака У-2? На всі ці питання Соренсен дала єдину відповідь: "Сьогодні нас тут не було б".

Кубинська криза стала кульмінацією "холодної війни". За її виникнення несуть відповідальність обидві сторони, в чому переконують документальна база й історіографія проблеми. Осмислення подій того часу і їх причин сприятиме підвищенню ефективності діяльності по зниженню ризику виникнення ядерного конфлікту.

Завершується перше десятиріччя роботи російських дослідників по освоєнню значного й об'ємного періоду новітньої історії – періоду "холодної війни." Для істориків, як і для країни в цілому, це десятиріччя вміщало в себе цілу епоху. Вже можна говорити про попередні підсумки цієї роботи, про проблемні вузли, що намітились у ній, і спробувати зважити внесок російської науки в міжнародні дослідження по "холодній війні".

Але раніше необхідно хоча б стисло нагадати, в яких умовах протікала робота російських учених.

По-перше, вони вперше дістали доступ до важливих радянських державно-партійних документів. В 1992-1994 рр. Історико-документальне управління МЗС РФ розсекречує величезні масиви документів радянської зовнішньої політики до рубежу середини 1960-х років. Були зняті грифи секретності з десятків тисяч справ територіальних управлінь Міністерства, секретаріату міністра і його заступників (у тому числі В.М.Молотова, А.Я.Вишинського, Я.А.Маліка, М.М.Лігнініва., С.А.Лозовського та ін.). Були відкриті для дослідження листування з посольствами, записи бесід, аналітичні огляди та інші важливі категорії документів.

Також відкрився доступ до матеріалів відділів колишнього ЦК КПРС, до стенограм Пленумів, деяких паперів Секретаріату й Політбюро. Особливо цікавими для істориків "холодної війни" виявилися матеріали міжнародних відділів, відділу агітації й пропаганди, дискусії на Пленумах, а також так званий "Фонд 89" (Фонд складається з матеріалів, розсекречених у цільовому порядку для так званої "Справи КПРС", яка розглядалася Конституційним Судом Росії в 1992 р.). У другій половині 1990-х років стали доступні і опубліковані в журналах "Джерело," "Вісник", "Історичний Архів", "Нова і Новітня Історія" і ряді інших, деякі цінні матеріали, перш за все отримані дослідниками з Архіву Президента Російської Федерації: серед них журнал відвідувачів Й.В. Сталіна, записи засідань на Президії ЦК, зроблені В.Маліним в 1954-1964 рр., та ін.

У той же час, архівна революція обірвалася на півдорозі. Починаючи з 1993 року процес розсекречення матеріалів і доступ до них дослідників стали ускладнюватися. За словами член-кор. АН А.О. Чубар'яна, в архівах виник "новий заборонний синдром"