Публікації по десятиріччю після смерті Сталіна утворюють другий за величиною історіографічний блок. Особливу увагу дослідників привернули події березня-липня 1953 року і вплив "справи Берії" на радянську зовнішню політику; спроби "розрядки" в Європі в 1955 році; дія десталінізації на "соціалістичний табір", зокрема радянсько-югославське примирення, кризи в Польщі і Угорщині в 1956 р.; радянська політика в міжнародних кризах ("суецька", "берлінська"); назрівання радянсько-китайського розриву в 1958?60 рр.; витоки і хід Карибської кризи; відношення Москви до індокитайських подій.

Серед істориків немає сумнівів, що головною фігурою цього періоду був М. Хрущов, чиї одноосібні рішення привели до найнебезпечніших криз "холодної війни." Більшість дослідників сходиться в тому, що Хрущову були властиві непродуманість і спонтанність в діях, романтизм відносно перспектив "соціалізму" і боротьби з "імперіалізмом" в Африці, Азії і Латинській Америці; небезпечне захоплення ядерним шантажем. В дискусії на сторінках журналу "Родина" В.О.Печатнов підкреслив, що "своєю політикою Хрущов постійно провокував американців. Ніколи післявоєнний світ не був такий близький до війни, як при Хрущові". Його підтримує С.В.Кудряшов: "при Хрущові "холодна війна" прийняла дійсно всесвітній, глобальний характер. Ми "залізли" і до Африки, і до Латинської Америки. Як ніхто інший, Хрущов розкрутив механізм гонки озброєнь". (Родина 8, 1998).

Інші автори, як ветерани-учасники подій, так і історики (А.М. Александров-Агентов, О.А.Трояновський, В.М.Зубок), вважають, що в 1955-56 рр. Хрущов був головним провідником політики переговорів з метою досягнення "розрядки" в Європі [54]. Але з 1956-57 рр., перш за все під впливом процесів деколонізації і успіхів радянського ракетобудування, він почав схилятися до іншої політики – зміни "співвідношення сил" з тим, щоб примусити західні держави піти на "розрядку." В.М.Зубок, аналізуючи мотиви Хрущова в розв'язуванні "берлінської кризи" в 1958 р. і побудові "берлінської стіни", виділяє також чинник мілітаризації ФРН, крайньої нестабільності НДР і ускладнення радянсько-китайських відносин [68]. В той же час багато що ще в оцінці мотивів Хрущова і радянської політики залишається спекулятивним. А.М.Філітов не згодний з висновками Зубока про зловживання радянського лідера революційною риторикою і наслідуванні даллесівському "балансуванню на межі" ядерного конфлікту для вирішення політичних цілей. Він і його німецький співавтор Б.Бонвеч вважають, що Хрущов до останнього моменту не хотів розглядати варіант зі "стіною" і чіплявся за свою ідею перетворення Західного Берліна у "відкрите місто". На їх думку, лише виклик гегемонії і престижу Москви з боку китайського керівництва спонукав Хрущова прийняти аргументування В.Ульбріхта і дати добро на зведення берлінської стіни.

У цих суперечках знову виникає тема про внесок США і Заходу протягом "холодної війни" і гонки озброєнь. Що повинні були зробити наступники Сталіна, щоб Захід змінив свою політику відносно СРСР? При обговоренні цієї теми явно відчувається сучасний полемічний фон. Частина дослідників вважає – явно під впливом переосмислення причин розпаду СРСР – що закінчення "холодної війни" було можливе тільки на умовах, сформульованих США, а саме – корінних змін в характері радянського ладу. (Родина 8, 1998).

Не дивлячись на серйозні обмеження в допуску до документальних матеріалів, серйозно просунулося дослідження становлення і ролі військово-промислового комплексу в перші роки "холодної війни." Серйозним дослідженням є монографія М.С.Симонова, який визначає ВПК як "соціальний феномен", розкриття змісту якого лежить в декількох пересічних площинах: військово-політичній, організаційній, господарській, науково-технічній, виробничо-технологічній і т.д. Симонов робить висновок, що мілітаризація країни в 1946-1951 рр. поглинала "близько четверті її національного доходу". (с. 327). До 1955 р. питома вага витрат радянських військових організацій (МО, МВС і КДБ) в національному доході країни скоротилася до 14%, але ВПК продовжував забирати до половини всіх капітальних вкладень в промисловість. Тенденція до падіння частки військової продукції на користь мирної міняється знову в 1959-1960 рр. на користь військової продукції (с. 330-331).

І.В.Бистрова і Г.Е.Рябов, на підставі нових архівних даних, роблять схожий висновок. Вони наголошують на новому "небаченому раніше за темпами і розмірами військово-економічному бумі" вже після смерті Сталіна. На їх думку, з кінця 50-х років ВПК стає структурою, що незабаром перетворилася на домінанту життя радянського суспільства. За їх даними (на жаль, без посилань на джерело), в 1989 р. на оборону СРСР було направлено 485 млрд. крб., з яких 30 млрд. крб. були окуплені виробництвом споживацької громадянської продукції. Іншими словами, оборонні витрати досягли 52 відсотків від виробничого національного доходу. Це, роблять висновок історики, "зумовило крах радянської економіки, що надірвалася від непосильних військових витрат." (В кн.: Афанасьев, Лельчук, 1997, II, 153-154, 205-206).

Про "холодну війну" на полігонах "третього світу". Дослідження з цієї тематики тільки починаються, і більшість тем і сюжетів все ще не розроблено професійними істориками. Серед них дослідження радянсько-кубинських відносин в книзі про Карибську кризу А.А.Фурсенко і його канадського співавтора Т.Нафталі, насичене унікальним документальним матеріалом.

Вивчення соціально-культурного пласта проблем "холодної війни" викликає зростаючий інтерес російських істориків. А.О. Чубар'ян пише про те, що архівні дослідження підтверджують безальтернативність радянської політичної і бюрократичної культури. "В результаті політбюро мало майже завжди перед собою одну лінію і один тип рішень, що суперечило одній з важливих