Напруження у відносинах між союзниками поволі зростало. Гострі пропагандистські випади з обох сторін траплялися й раніше, але справжня конфронтація розпочалася лише 1946 p. Перші кроки сторін у напрямі конфронтації скоріше становили вияв концепції отримання, диктувалися намаганням зберегти досягнутий у результаті другої світової війни статус-кво. На цьому етапі розвитку конфлікту двох систем сторони лише поволі закріплювалися на територіях, що перебували в зоні їхнього військового контролю, прагнучи створити міжнародні умови для ефективного захисту національних інтересів.

Точками відліку "холодної війни" традиційно вважаються три історичні події: промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946), фултонська промова В. Черчилля (1946) та проголошення "доктрини Трумена" [41, 61].

У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 p. Сталін закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави. Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Заходом. Слід зауважити, що в передвиборчому зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 p. співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного світового устрою. Але наступного ж дня – 3 лютого – у США розпочалася пропагандистська кампанія з приводу радянського "атомного шпіонажу" (до речі, про інтерес спецслужб СРСР до "Манхеттенського проекту" американському керівництву стало відомо щонайменше за півроку до появи відповідної інформації у ЗМІ). Якщо зіставити ці факти, певну жорсткість виступу Сталіна можна пояснити саме реакцією на американський демарш.

Захід відповів гострими випадами на адресу Радянського Союзу. Суспільну думку вже почали готувати до майбутньої зміни курсу щодо союзників. Фултонська промова Черчилля (1946) стала однією з найпомітніших подій у цьому контексті. Черчилль у цій промові першим серед західних політиків ужив термін "залізна завіса", запроваджений ще Геббельсом, і таким чином констатував поділ Європи на зони, що контролювалися протилежними сторонами. Але занепокоєння в нього викликала насамперед можливість поширення радянського впливу за "залізну завісу", порушення вже існуючого балансу. Найбільшу небезпеку Черчилль убачав у комуністичних партіях Великобританії та Сполучених Штатів, хоча, за його власним висловом, комунізм у цих країнах "перебував ще в дитячому віці". Черчилль не висловив і побоювань щодо можливості воєнного нападу СРСР на країни Заходу. Він боявся не нової війни, а результатів тієї, що вже завершилася. СРСР, який переміг у війні та вперше розірвав "буферний пояс", що ізолював його від світу, відчув, за думкою Черчилля, апетит до "нелімітованої експансії свого впливу та ідеології". Висновок промови був очевидний: необхідно консолідувати країни Заходу та підсилити їх у військовому відношенні, щоб запобігти подальшому посиленню СРСР. Жодним чином не йшлося в промові про контрнаступ та "відкинення комунізму", які стали ідеологічною основою "холодної війни". Фултонська промова скоріше була декларацією "холодного миру", стримування СРСР, але аж ніяк не проголошенням "холодної війни" [24, 408].

Узгоджувалися з подібною позицією і дії США, які приділяли значно більшу увагу не тискові на СРСР та східноєвропейські країни народної демократії, де саме в цей час усувалися з урядів представники центристських партій, а ситуації в країнах Західної Європи. США застосували весь свій вплив на союзників, щоб навесні 1947 p. відправити у відставку міністрів-комуністів з урядів західноєвропейських країн. Наступним кроком США в посиленні протистояння стало ідеологічне об?рунтування нових напрямів зовнішньої політики. Це завдання мала виконати "доктрина Трумена", висунута адміністрацією США на початку 1947 p. Доктрина проголошувала необхідність переходу від "стримування" до "відкидання" комунізму. І хоча "доктрина Трумена" гарантувала саме збереження статус-кво, вона заклала під?рунтя для наступних контрзаходів.

До часу висунення "доктрини Трумена" суперечка в керівництві США між "ідеалістами", що стояли за продовження партнерства з СРСР (це насамперед Е. Рузвельт, син Ф. Рузвельта, та міністр торгівлі Г. Воллес), і "реалістами", які відкидали можливість такого партнерства та вважали першочерговим завданням запобігання поширенню радянського впливу у світі (морський міністр Д. Форрестал, Д. Ачесон, Д. Кеннан, Ч. Болен), потроху вирішувалась на користь останніх. Нарешті на початку 1947 p. президент Трумен остаточно прийняв позицію "реалістів". 12 березня 1947 p. він виступив у конгресі з промовою, у якій виклав власне бачення концепції "стримування". Задля відвернення загрози просування комунізму на Захід Трумен закликав удатися не до збройної сили, а до масованої фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих. Він запропонував надати Туреччині та Греції фінансову допомогу, спрямовану передусім на перебудову збройних сил.

"Холодна війна" ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобально протистояння двох наддержав. Це протистояння призвело до консолідації союзників СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному. Внутрішня логіка цього протистояння, що вже переростало в "холодну війну", вимагала від сторін залучення до конфліктів і втручання в розвиток подій у будь-якій частині світу. Зусилля США та СРСР спрямовувались передусім на домінування у військовій сфері. З самого початку протистояння розгорнувся процес мілітаризації обох наддержав. Це виявлялося в уповільненні темпів демобілізації у збройних силах СРСР, зберіганні обсягів військових видатків на рівні звітного періоду тощо. Аналогічні вимоги висувалися до союзників по коаліціях [41, 62].

США не забували й про захист своїх економічних позицій, насамперед у Європі. Але щоб набути міцних союзників у Європі проти СPCP та забезпечити експансію американської промисловості в регіон, необхідно було відбудувати зруйновані та виснажені війною економіки європейських країн. Цій меті відповідала програма широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою "план Маршалла". Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення