Невизначеність "східного питання", складовою частиною якого була доля Македонії, вже на початку 80-х років XIX ст. перетворило її територію на арену зіткнення інтересів Болгарії, Греції та Сербії. Проте на тому етапі основний акцент у протистоянні сторін робився виключно на мирні освітянсько-культурні акції.

Так, Болгарія намагалася діяти, спираючись переважно на свого екзарха Йосифа 7(1840—1915), котрий після проголошення Константинопольською патріархією Болгарського екзархату схизматами, продовжував відстоювати право на утворення національної церкви. Екзарх наголошував, що патріархія по суті є грецькою структурою, тому вона завжди сприятиме вирішенню проблеми з позиції "еллінських інтересів". У 1883 р. Йосиф І домігся визнання легітимності самостійного Болгарського екзархату.

Під опікою болгарської церкви здійснювалася цілеспрямована політика в галузі освіти, яка полягала в заснуванні у Македонії мережі болгарських початкових шкіл, покритті витрат на утримання навчальних установ і підготовку вчителів, складанні програм тощо. Ця освітянська програма запроваджувалася державним коштом, субсидії адресувалися безпосередньо громадам і школам або через Болгарський екзархат, що фінансувався з державного бюджету. Головною метою акції було формування болгарської національної свідомості у слов'ян Македонії. '

Болгарській культурно-освітній політиці доводилося витримувати конкуренцію з досить розгалуженою мережею грецьких шкіл, що переважали на півдні. Болгари закріпилися тільки в східних районах — у Монастирійському вілайєті.

На півночі Македонії поволі зростав вплив Сербії. Поштовхом до цього стало укладення в 1881 р. союзного договору між Австро-Угорщиною і Сербією, який зафіксував можливість територіального розширення останньої в південному напрямі. Невдовзі виникли різноманітні товариства, що проводили сербську освітянську політику серед македонської людності: відкривали школи, друкували та розповсюджували навчальну літературу, здійснювали підготовку вчителів та ін. У своїй діяльності серби спиралися на консулати в Скоп'є, Сересі та Монастирі, їх підтримувала також Константинопольська патріархія.

Обґрунтовуючи легітимність своїх претензій на Македонію, всі заінтересовані сторони посилалися на "історичне право ", а також на етнічний склад населення, що трактувався ними у власних інтересах (залежно від того, де готувалися відповідні статистичні дані). У кожному випадку титульною в Македонії оголошувалася та нація, в країні якої виходило у світ видання, присвячене цьому питанню.

Водночас діяльність Болгарії, Греції та Сербії з розширення мережі навчальних закладів у Македонії сприяла формуванню прошарку освічених людей, які брали участь вже у наступному етапі змагань за національну незалежність.

Виступаючи в ролі покровительки православ'я на Балканах, Росія вважала за свій обов'язок захищати населення Македонії від конфесійних утисків. Проте жодних рішучих дій проти Порти вона не квапилася здійснювати, побоюючись ускладнень у регіоні, де перепліталися різні інтереси. В Росії майбутнє Македонії пов'язували з однією із балканських країн — Болгарією, Грецією чи Сербією.

ЛІТЕРАТУРА

Бирман М. А. Македонский вопрос в период Балканских войн 1912—1913 гг. и мотивы России // Балканские исследования России и славян. Москва, 1992.

Косик В. Й. Македония — спорьі, отношения, войны // На путях Югославии: за и против. Москва, 1997.

Македония: документы и материалы. София, 1978.

Македония: проблемы истории и культуры. Москва, 1999.

Македония: Путь к самостоятельности. Документы. Москва, 1997.

Писарев Ю. А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны. Москва, 1985.

Стрельчук Н. Македонія: нарис історії національно-визвольного руху (остання третина XIX — початок XX ст.). Чернівці, 1999.

Ташковский Д. О македонской нации. Скопье, 1976.