У той же час, архівна революція обірвалася на півдорозі. Починаючи з 1993 року процес розсекречення матеріалів і доступ до них дослідників стали ускладнюватися. За словами член-кор. АН А.О. Чубар'яна, в архівах виник "новий заборонний синдром" [41]. Розкриття документів МЗС і ЦК КПРС загальмувалося, багато документів під різними приводами стали знову неприступні. До кінця десятиріччя залишаються неприступними "особливі папки" з найважливішою інформацією, на основі якої виносилися постанови Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС з міжнародних, оборонних та інших питань, матеріали міжнародних відділів ЦК, багато записів переговорів і бесід радянських державних діячів і дипломатів, починаючи з 1950-х років. Хоча важливі матеріали про зовнішньополітичну діяльність Й.В. Сталіна з Архіву Президента були опубліковані окремими дослідниками, питання про передачу історичних матеріалів Архіву Президента в доступ дослідникам принципово вирішене не було. Ряд матеріалів Генштабу і військово-промислових структур, розсекречених в 1992-1993 рр., залишаються недоступними; про систематичний доступ до цих архівів немає й мови. Тим часом, зрозуміло, що без документів військових архівів неможливо скласти скільки-небудь адекватне уявлення про військову стратегію і військове планування СРСР у роки холодної війни. Повністю закриті архіви КДБ. Нарешті, не розсекречені (за деякими виключеннями) шифротелеграми, тобто основний засіб комунікацій між Москвою і закордонними представництвами. Таким чином, у розпорядженні дослідників виявилася хоч і дуже велика, але фрагментарна джерельна база, до того ж без найважливіших робочих і політичних документів. Гірше всього те, що дослідники погано уявляють собі, що ще ховається в архівах. Роботу в Архіві зовнішньої політики РФ, зокрема, дуже затрудняє відсутність описів – просто кажучи, це робить нормальне історичне дослідження неможливим.

Архівні пропуски доводиться заповнювати посиланнями на мемуари радянських учасників "холодної війни". Проте, якість і достовірність спогадів дуже різні. З мемуаристики членів вищого керівництва значний інтерес представляють записи розмов з В.І.Молотовим, докладні спогади М.С.Хрущова, А.Й.Мікояна. Менш відверті мемуари Д.Т.Шепілова, а спогади А.А.Громико є варіантом офіціозної історії радянської зовнішньої політики (яку він редагував), присмачені малозначними анекдотами [8]. Зі спогадів політиків і дипломатів "робочого" ешелону варто виділити, в числі багатьох, книги О.А.Трояновського, А.М.Александрова-Агентова, А.Ф.Добриніна, Г.М.Корнієнко, В.М.Фаліна, Ю.А. Квіцинського, О.А.Гриневского) В.Л. Мусатова, В.Л.Ісраеляна, Б.Н.Брутенца, М.І. Семиряги [11]. Є й значна група мемуарів, що відображають діяльність і точку зору військових і військово-оборонного комплексу, перш за все, спогади А.І.Грибкова, А.Ф.Ахромеєва (сумісно з Корнієнко), Н.Н.Детінова (сумісно з Савельєвим), Б.Е.Чертока [40]. Нарешті, з'явилася велика і різноманітна література "спогадів" ветеранів радянської розвідки і керівництва КДБ.

По-друге, російські історики приступили до освоєння цілини холодної війни вкрай обмеженими силами і засобами, почавши практично з нуля, а то й з мінуса, якщо мати на увазі необхідність подолання наукової ізоляції, ідеологічних кліше і внутрішньої цензури, що дісталась у спадок від радянських часів. До 1990-х років радянські дослідники в основному коментували роботи західних колег або в кращому разі могли писати про політику західних країн на західних же матеріалах [46]. Не велося об'єктивного вивчення радянської політики, її механізмів, динаміки і результатів, оскільки ця тематика подавалася в канонічному, ідейно-пропагандистському вигляді. Існували "історії" для внутрішнього користування, в МЗС і Міжнародному Відділі ЦК, але вони, зрозуміло, не були доступні для наукової громадськості.

Першою ластівкою стала програма академічних обговорень тематики холодної війни між радянськими і американськими істориками, що була задумана в роки розрядки в 1970-і роки, але розвернулася тільки в другій половині 1980-х років. На конференціях в Москві (1986) і в Університеті Огайо (1988) йшла розмова про періоди, події і проблеми "холодної війни." Західні історіографічні дискусії зробили важливий вплив на перші кроки російських учених із цієї тематики [47]. Більшість радянських учасників цих зустрічей була з Інституту загальної історії в Москві, і в 1995 р. вони утворили групу по вивченню холодної війни на базі цього інституту (директор і член-кор. А.О. Чубар'ян, М.М.Нарінський, Н.І. Егорова, А.М.Філітов, В.Л.Мальков, І.В.Гайдук, М.Л.Коробочкин, В.В.Поздняков). На даний час співтовариство дослідників у цій області охоплює й інші дослідницькі центри: Інститут балканістики і слов'янознавства (директор В.К.Волков, Л.Я.Гибіанський, М.В. Латиш, Г.П.Волокитіна, Т.В.Мурашко, А.Ф.Носкова), Інститут вітчизняної історії (П.Волобуєв, Ю.В.Аксютін, B.C. Лельчук та ін.), Інститут Далекого Сходу й Інститут Сходознавства (А.М.Ледовський, Б.Н. Славінский та ін.), Санкт-петербурзький філіал Інституту російської історії РАН (академік А.А.Фурсенко), Московський державний інститут міжнародних відносин (В.О.Печатнов та ін.).

Вагомий внесок в дослідження і публічне обговорення проблем холодної війни внесли "аутсайдери" академічної історичної науки, серед них С.Н. Хрущов, А.П.Судоплатов, генерал Б.В.Громов, генерал А.А.Ляховський і ряд інших [38]. За сюжетами кінця "холодної війни" особливо активні політичні ветерани з оточення М.С.Горбачова – А.С.Черняєв, Г.Х.Шахназаров, В.А.Медведєв та ін., група російських архівістів (В.А.Лебедєв, Я.Г.Мурін, Г.П.Кинін, Р.Г.Піхоя, М.Ю.Прозумєнщиков, С.А. Мельчин та ін.) виступила публікаторами й першими коментаторами архівних документів з тематики "холодної війни." Нарешті, історики науки і ветерани радянського атомного проекту опублікували ряд фундаментальних робіт зі створення ядерного комплексу СРСР в перше десятиріччя "холодної війни" [45].

У той же час, після розпаду СРСР тематика холодної війни в Росії виявилася відсунула на задній план новими проблемами і турботами. Все ще не склався головний резерв будь-якої наукової тематики – аспірантська молодь, що працює над кандидатськими дисертаціями. Важкий стан російської науки, особливо гуманітарних досліджень, стримує притік молодих учених у цю область.

По-третє, робота російських істориків по холодній війні