ставлять концептуальні питання, то роблять це все ще неохоче і боязко. Не вистачає й узагальнень вже накопиченого нового матеріалу, що виходять за межі локальних тем. Частково це можна пояснити тим, що теорія й історія міжнародних відносин до недавнього часу не була в Росії областю таких лютих дискусій як у Сполучених Штатах. Тоді як американські історики-міжнародники давно вже черпають своє концептуальне аргументування з цих дискусій, російські учені тільки знаходять смак до подібних суперечок. Крім того, російські дослідники, мабуть, більш гостро, ніж їх зарубіжні колеги, відчувають неповноту доступної джерельної бази. Ряд з них, діставши тимчасову можливість ознайомитися з документами Президентського Архіву, могли переконатися, що без систематичного вивчення цього Архіву всяке знання про радянські мотиви і рішення в роки "холодної війни" буде приблизним, а багато в чому спекулятивним. Звідси зрозуміле небажання ризикувати на полі історичного синтезу, поки не закінчений аналіз конкретики.
Зрозуміло, це значить, що в російських учених немає свого набору думок з ключових питань: ролі ідеології в "холодній війні" і в радянській зовнішній політиці, її вага співвідносна з іншими категоріями "національних інтересів" та іншими структурними (тобто надособистісними) чинниками. За останні роки російські дослідники значно переосмислили роль радянської дипломатії і роль політики США в походженні холодної війни, виробили більш конкретні уявлення про співвідношення між радянською внутрішньою і зовнішньою політикою, про роль військово-промислового комплексу і нових програм озброєнь, про значення появи атомної зброї.
Вони внесли і вносять важливий внесок у вивчення ролі особових чинників (перш за все ролі Сталіна і Хрущова), ідеології і геополітичних установок в радянській поведінці; в розплутуванні складних відносин "інстанції" і другорядних "акторів", включаючи і функціонерів на місцях, в ході формування політики; в обговорення проблеми альтернатив і "упущених можливостей" на поворотних і кризових відрізках холодної війни.
Вони, нарешті, дійшли висновку про значну роль соціокультурного чинника, тобто історичного досвіду, настроїв, надій, сподівань навіть в умовах репресивно-деспотичного режиму, що відкрило дорогу до обговорення фактичних (а не прокламованих) результатів і меж мобілізації радянського суспільства на біполярну конфронтацію, дозволило поставити питання про схожість і відмінність у формуванні образу "ворога" на Заході і в СРСР; підвело до питання про еволюцію менталітету радянських керівників і еліт від Сталіна до Горбачова.
Витоки і початок холодної війни. Цьому періоду і його подіям присвячено, мабуть, найбільша кількість публікацій. Російські учені опублікували й прокоментували документи, що розкривають політичні цілі СРСР у війні і плани на післявоєнний період; писали про різні аспекти впливи американської атомної монополії на радянську політику; вивчили нові документи про територіальні домагання Сталіна на Далекому Сході в завершальний період війни. Також в числі піднятих тем: радянські домагання до Туреччини й Ірану в кінці 1945 – початку 1946 рр.; перебудова радянської пропаганди на переломі від військової співпраці до конфронтації, а також реакція Сталіна на фултонську промову Черчилля [26]. Ряд дослідників склали фундаментальну антологію документів по радянській політиці в країнах Східної Європи [24]. Інші досліджували радянсько-китайсько-американські відносини на Далекому Сході в 1945-46 рр. і пізніший період.
Публікації по десятиріччю після смерті Сталіна утворюють другий за величиною історіографічний блок. Особливу увагу дослідників привернули події березня-липня 1953 року і вплив "справи Берії" на радянську зовнішню політику; спроби "розрядки" в Європі в 1955 році; дія десталінізації на "соціалістичний табір", зокрема радянсько-югославське примирення, кризи в Польщі і Угорщині в 1956 г.; радянська політика в міжнародних кризах ("суецька", "берлінська"); назрівання радянсько-китайського розриву в 1958?60 рр.; витоки і хід Карибської кризи; відношення Москви до індокитайських подій.
Серед істориків немає сумнівів, що головною фігурою цього періоду був Н.С. Хрущов, чиї одноосібні рішення привели до найнебезпечніших криз "холодної війни." Більшість дослідників сходиться в тому, що Хрущову були властиві непродуманість і спонтанність в діях, романтизм відносно перспектив "соціалізму" і боротьби з "імперіалізмом" в Африці, Азії і Латинської Америки; небезпечне захоплення ядерним шантажем. В дискусії на сторінках журналу "Родина" В.О.Печатнов підкреслив, що "своєю політикою Хрущов постійно провокував американців. Ніколи післявоєнний світ не був такий близький до війни, як при Хрущові". Його підтримує С.В.Кудряшов: "при Хрущові холодна війна прийняла дійсно всесвітній, глобальний характер. Ми "залізли" і до Африки, і до Латинської Америки. Як ніхто інший, Хрущов розкрутив механізм гонки озброєнь". (Родина 8, 1998).
Інші автори, як ветерани-учасники подій, так і історики (А.М. Александров-Агентов, О.А.Трояновський, В.М.Зубок), вважають, що в 1955-56 рр. Хрущов був головним провідником політики переговорів з метою досягнення "розрядки" в Європі [31]. Але з 1956-57 рр., перш за все під впливом процесів деколонізації і успіхів радянського ракетобудування, він почав схилятися до іншої політики – зміни "співвідношення сил" з тим, щоб примусити західні держави піти на "розрядку." В.М.Зубок, аналізуючи мотиви Хрущова в розв'язуванні "берлінської кризи" в 1958 р. і побудові "берлінської стіни", виділяє також чинник мілітаризації ФРН, крайньої нестабільності НДР і ускладнення радянсько-китайських відносин [42]. В той же час багато що ще в оцінці мотивів Хрущова і радянської політики залишається спекулятивним. А.М.Філітов не згодився з висновками Зубока про зловживання радянського лідера революційною риторикою і наслідуванні даллесівському "балансуванню на межі" ядерного конфлікту для вирішення політичних цілей. Він і його німецький співавтор Б.Бонвеч вважають, що Хрущов до останнього моменту не хотів розглядати варіант зі "стіною" і чіплявся за свою ідею перетворення Західного Берліна у "відкрите місто". На їх думку, лише виклик
