В оцінках цієї операції НАТО у світовому співтоваристві існує розкид думок. Але поступово на Заході складається новий підхід, заснований на приматі космополітичних прав людини над міжнародним правом, що спирається на фундаментальну категорію державного суверенітету. Існує розбіжність, якщо не пряме протиріччя, між правилами світового порядку, покладеними в основу Статуту ОООН і правами, сформульованими в Загальній декларації прав людини – другій опорі життєдіяльності. Статут забороняє застосування сили, що порушує державний суверенітет. Декларація ж захищає права індивідуума від державного придушення. Проблема «гуманітарного втручання» виникає з цієї розбіжності. У цей «зазор» і «утиснувся» блок НАТО зі своєю операцією в Югославії.

Югославська криза вкрай ускладнила і без того заплутані в той час російсько-американські відносини. Росія заморозила політичні і військові контакти з НАТО. У заяві Ради по зовнішній і оборонній політиці Росії бомбардування Югославії розцінювалися як агресія НАТО проти суверенної держави. У ньому говоритися про те, що «якщо Росія втягнеться в конфлікт, ймовірна і сама небезпечна ескалація – на рівень глобального конфлікту».[6] Зупинив ескалацію цієї кризи здоровий глузд і розуміння того, що «якщо в результаті югославської трагедії вибухнути ядерна війна, її жертвою стануть усі народи Югославії і всі інші народи світу. Чи готові ми піти на це для того, щоб зберегти авторитет НАТО чи престиж Росії?»

Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.

В основі Югославський кризи лежав конфлікт, головна причина якого – протиріччя між ростом національної самосвідомості, з однієї сторони (албанської в даному випадку), і бажанням зберегти територіальну цілісність, з іншої сторони (сербів). Косовський конфлікт подібний сотні таких же, але відрізняється особливою опуклістю проблеми в силу конкретних історичних особливостей: Косово для сербів те ж, що Куликове поле для росіян. Але все-таки нема рації в історичному виправданні претензій на ту чи іншу землю – її долю повинні вирішувати живучі на ній люди.

Розпад Югославії викликав безліч територіальних конфліктів, що вилилися у воєнні дії, етнічні чищення, утиски по конфесіональній ознаці. Конфесіональні групи були учасниками конфліктів у Сербії, Хорватії і Косово (мусульмани і християни), Відбувалося накладення національних, політичних і конфесіональних факторів. Процес розвалу Югославії почався зі скасування автономного статусу Косово в рамках Сербії але крім того, ініціаторами розвалу Югославії серед інших виступали хорвати, при цьому особливий упор був зроблений на католицизм як свідчення європейської ідентичності хорватів, що противопоставили себе іншим православним і мусульманським народам Югославії.

Югославська криза виникла не раптом, а виріс із тривалого регіонального конфлікту, що міг перерости в глобальний конфлікт. У результаті тривалого процесу переростання конфлікту в збройне зіткнення сторін і неможливості світового співтовариства примирити сторони і знайти рішення кризи мирним шляхом, криза переріс у воєнні дії НАТО проти СРЮ. Військова акція НАТО проти Югославії викликала саме гостре і небезпечне протистояння Москви і Вашингтона не тільки за період після закінчення холодної війни, але, мабуть, з часів Карибської кризи.

Внутрішній конфлікт у Косово, який призвів до Югославської кризи, міг обернутися зовнішнім конфліктом між США і Росією. Цей конфлікт припав на час, «коли став розростатися системну геополітичну кризу, викликана розпадом СРСР, яка привело до процесу світового перерозподілу центрів сил. Наслідок цього перехідного етапу в тому, що Росія – уже не імперія, а США ще не імперія, але США вважають, що вони вже імперія, а Росія – що вона ще імперія, тобто Росія і США помиляються у своїх можливостях впливати на інший світ». Переоцінка своїх можливостей і бажання зберегти престиж могли поставити увесь світ на межу катастрофи.

Югославська криза показала, що найважливішим фактором врегулювання є вірне визначення характеру конфлікту. Проводячи операцію «Союзницька сила» Захід, якщо усерйоз відноситися до оголошеною ним цілі операції – захист косовських албанців від геноциду, не зуміли цього зробити. У НАТО виходили з того, що в Косово має місце боротьба режиму з частиною населення. Звідси — помилкова посилка, начебто перші ж удари спровокують крах режиму Мілошевича і змінювати політику центральної влади СРЮ. Хід подій показав, що розрахунки не виправдалися. Причина в тім, що сутність конфлікту — у боротьбі двох етносів за територію й обмежені ресурси. З закінченням операції «Союзницька сила» цей конфлікт не закінчився і невідомо коли закінчитися.

Двадцяте століття не дало універсального рецепта рішення таких конфліктів. Єдине, що стало очевидним, — ці конфлікти не мають вирішення, якщо не досягнута згода між безпосередніми сторонами конфлікту. Третя сторона може виконувати або роль посередника, або – гаранта. А умовою мирної трансформації конфлікту може бути тільки відмовлення від застосування сили, саме тому, що в остаточному підсумку потрібна готовність до усунення ненависті між конфліктуючими сторонами.

Використана література: