Поступове введення до наукового обігу нових відомостей про давніх слов'ян, поглиблене вивчення процесу їхнього етногенезу дали підставу Історикам-славістам стверджувати, що до "Великого переселення народів" слов'янські племена займали територію від верхів'я Ельби до Середнього Подніпров'я. Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л.Нідерле (1865—1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася і стала виступати як самостійна праслов'янська, що мала спільну мову.

Узагальнивши широкий комплекс історичних, археологічних та антропологічних даних, Л.Нідерле дійшов також висновку, що навіть за часів давніх слов'ян їм не була властива расова "чистота". Однак в період "існування власної етнічної мовної єдності "прабатьківщина слов'ян, імовірно, охоплювала територію Східної Польщі, Південної Білорусі, Волині, Поділля та півночі України, перебуваючи на етиці світлопігментованої довгоголової південно-європейської та темнопігментованої короткоголової південно-європейської рас. Важливу роль у формуванні морфологічних рис слов'ян Л. Нідерле відводив процесам змішування. Запропонована ним локалізація розселення збігається не тільки з писемними джерелами та археологічними даними, а й підтверджується лінгвістичними дослідженнями, що вказують на взаємозв'язки давньослов'янської мови з іранською, балтійською та фіноугорською термінологією фауни і флори, ландшафтних реалій та гідроніміки.

У середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули " віслоодерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. е. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції, мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. е.

Опоненти даної концепції зауважують, що для визначення слов'янської належності лужицької культури необхідні ґрунтовніші аргументи, а спроба локалізації поселень слов'ян між Віслою та Дніпром (південніше Прип'яті) спирається на переконливі дані. До того ж результати археологічних досліджень указують, що значна частина європейських культур, які розглядались як "лужицькі філії", в дійсності має не тільки місцеве підґрунтя, а й пізніше походження. Все це стало підставою для сумнівів щодо можливості "лужицької експансії" на схід (до районів Правобережної України), про яку стверджували прихильники концепції. Так, на думку російського вченого О. І. Тереножкова, "гіпотеза про середньоєвропейське походження слов'ян не обґрунтована даними писемної історії та лінгвістики.., визначення тотожності праслов'ян з лужицькою культурою залишається лише на рівні археологічної здогадки".

Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію " розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. е. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження російських учених М. Вернера, М. І. Артамонова, М. Б. Щукіна про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров 1 і саме завдяки цьому слов'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.

Український учений В. Д. Баран та інші дослідники вказують на певну обмеженість археологічних і лінгвістичних аргументів прихильників "верхньодніпровської концепції". Намагання вивести походження слов'ян із Прип'ятсько-Верхньодніпровського регіону насамперед спростовуються наявними лінгвістичними даними: саме в цих місцях переважають гідроніми балтського походження. Відсутні також достовірні археологічні свідчення.

Своєрідну "синтетичну" концепцію розміщення слов'янської прабатьківщини запропонували в 60-х роках XX ст. відомі російські вчені Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов і П. М. Третьяков. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи у лісостеповій зоні Центрально-Східної Європи в середовищі індоєвропейських балтослов'янських племен відбулося розділення етнокультурної спільноти, що існувала. Цей процес, на їхню думку, охоплював тшинецьку (ХV-ХІІ ст. до н. е.), лужицько-скіфську (XI ст. — III ст. до н. е.), зарубинецько-пшеворську (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівськопшеворську (III—V ст. н. е.) та ранньосередньовічні культури слов'ян. Згідно з цією концепцією уявлення про розпад індоєвропейців замінюються пошуком конкретних шляхів розвитку етнополітичної історії, аналізом трансформації автохтонності та супутніх цьому міграційних процесів.

Певною модифікацією попередніх гіпотез щодо розташування прабатьківщини слов'ян та їхнього розвитку на ґрунті нових археологічних даних слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. її автори стверджують, що формування культурно-етнічного слов'янського простору вже у середньовіччі проходило через певні попередні етапи, перехрещувалося з іншими етнічними спільнотами та культурами. Для Східної та Центральної Європи прихильники цієї концепції початок самостійного розвитку слов'янських племен на просторі від басейну Вісли до Волині відносять до II—III ст. н. е., що простежується в лужицькій, підкльошовій та поморських культурах. Водночас виникнення зарубинецької культури розглядається як свідчення того, що в процес етногенезу слов'ян було втягнуте наддніпрянське населення, серед якого на той час переважали іранський та балтійський етнічні компоненти. Під натиском сарматів зарубинецька культура трансформувалася: частина населення відійшла у І ст.