Прихід до влади нових політичних сил у тій чи іншій країні – це справа внутрішня. Однак у даному випадку це не так. Справа в тому, що до влади в Росії прийшли такі політичні сили, які ставили за мету докорінно змінити соціально-економічні відносини в середині країни, а також відносини з зовнішнім світом. І цих своїх намірів не приховували.

З огляду на це в керівних колах багатьох країн, і перш за все, європейських, революція в Росії викликала занепокоєння, поставила перед ними багато запитань, у т. ч. – про долю їхніх капіталів у Росії; про дотримання новою владою міжнародних угод щодо участі у війні; про дотримання прав людини і т. д.

Більшовики, здійснивши революцію політичну, мали намір здійснити революцію і в міжнародних відносинах. Першим кроком у цьому напрямку мав стати Декрет про мир (прийнятий на ІІ з’їзді Рад 26 жовтня 1917 р.). Продовжувати війну за поділ світу, – говорилося в Декреті, – уряд радянської Росії вважає злочином проти людства. Виходячи з цього, уряд пропонував усім воюючим народам та їх урядам негайно розпочати переговори про укладення справедливого і демократичного миру без анексій і контрибуцій. Декрет передбачав публікацію таємних договорів, що були підписані царським і Тимчасовим урядами до 25 жовтня 1917 р., і відмову від них. Це був повний розрив уряду радянської Росії з зовнішньою політикою попередніх урядів.

Згідно з Декларацією прав народів Росії, в основу якої були покладені принципи рівності, суверенітету і самовизначення, державну незалежність одержала Фінляндія (31 грудня 1917 р.) і Польща (29 серпня 1918 р.). Ці кроки з боку радянської Росії були з задоволенням зустрінуті у Фінляндії і Польщі і закладали основи добросусідських відносин.

Публікація таємних договорів (в січні – лютому 1918 р. було опубліковано 100 договорів), у тому числі договір Росії і Англії про розподіл сфер інтересів в Ірані, Афганістані, Тибеті; угода Англії, Франції і Росії про розподіл Туреччини (1916 р.) клали початок добросусідських відноси з народами Азії.

Країни – учасниці Антанти не визнавали нової влади в Росії, вважали її незаконною і не вступали з нею ні в які переговори, в тому числі і з пропозиції Росії про мирні переговори, продовжували вважати Тимчасовий уряд єдиним представником інтересів Росії. Країни Троїстого союзу також негативно ставилися до політичних змін у Росії. Однак, виходячи з таємних намірів, а саме: послабити свого суперника у війні, спробували вступити в сепаратні переговори з урядом радянської Росії. 27 грудня 1917 р. Німеччина повідомила Росію про згоду розпочати переговори, припинивши на час переговорів бойові дії. І тут для радянської влади слід було вирішити ряд складних проблем: як сумістити пропагандистський характер заклику до справедливого і демократичного миру з політичним курсом на світову революцію; яким чином через Німеччину вийти на економічні і політичні відносини з країнами Заходу.

Через 6 місяців після Жовтневої революції Ленін зрозумів, що соціалістична революція в Німеччині малоймовірна. Переговори делегації радянської Росії з Німеччиною у Бресті і підписаний там мирний договір був не тільки порятунком радянської Росії, але і в певному розумінні першим відступом радянської влади від політики світової революції.

Щодо питання про долю іноземних капіталів у Росії, то воно вирішувалося новою владою не так, як було прийнято в міжнародних відносинах. Уряд прийняв рішення про експропріацію власності іноземних громадян (2,935 млн. золотих карбованців), про націоналізацію банків, про анулювання іноземних кредитів (5,695 млн. золотих карбованців), про відмову виплачувати військові кредити країнам Антанти (7,273 млн.зол.крб.) 22 квітня 1918 р. уряд радянської Росії прийняв Декрет про націоналізацію зовнішньої торгівлі.

Права людини новою владою в Росії розглядалися лише через призму інтересів робітників і селян. Усі інші верстви населення були поставлені поза рамки загально-цивілізаційних відносин, їх інтереси просто не враховувалися, їх права на майно грубо порушувалися. Чинилися різні перепони на шляху здійснення віруючими релігійних і духовних потреб. Все це ускладнювало суспільні відносини в Росії, не сприяло авторитету нової влади серед правлячих кіл світу, в Європі зокрема.

Подальші дії більшовиків як правлячої партії здійснювалися у двох напрямках: перший – перерозподіл власності на користь тих, хто нею не володів(він носив популістський характер); другий – придушення силою опору революційним перетворенням, як це мало місце в Петрограді в січні 1918 р. І все-таки слід сказати, що народ Росії у своїй більшості підтримав дії більшовиків. На наш погляд, це пояснюється тим, що значна частина населення повірила обіцянкам нової влади щодо поліпшення умов життя. Певна частина злякалася репресій з боку органів нової влади.

Тим часом державне будівництво здійснювалось в усіх напрямках. 8 жовтня 1917 р. була утворена робітничо-селянська міліція, 22 листопада 1917 р. – Всеросійська надзвичайна комісія. 15 січня 1918 р. був виданий Декрет про створення Червоної армії. До літа 1918 р. були ліквідовані вищі органи влади Тимчасового уряду. Вищим законодавчим органом став Всеросійський з’їзд рад, а між з’їздами – ВЦВК. Він призначив Раднарком (головний орган виконавчої влади до березня 1918 р. був коаліційним). До першого ВЦВК входило 62 більшовики, 29 лівих есерів і 6 меншовиків-інтернаціоналістів.

Скликання і розпуск Установчих зборів, об’єднання з’їзду робітничих і солдатських депутатів і з’їзду селянських депутатів і проголошення декрету про утворення РРФСР – ось ті віхи, які завершували процес утвердження нової політичної влади в Росії.

Радикалізм органів радянської влади