У 1918 р. різко погіршилося військове положення Німеччини, поразки від військ Антанти стали серйозним військово-політичним екзаменом для правлячих кіл. Вони спробували зосередити владу в руках начальника Генерального штабу німецької армії генерал-фельдмаршала П. фон Гінденбурга та його заступника генерала Е. Людендорфа. У відповідь на це посилився народний рух за припинення війни.

Можемо констатувати, що восени 1918 р. керівні кола Німеччини виявилися неспроможними забезпечити “внутрішній мир” в країні і перемогу у війні. Їх останнім політичним маневром було утворення 3 жовтня 1918 р. “коаліційного демократичного уряду” на чолі з принцом Максом Баденським. Принц був відомий у політичних колах як прибічник співпраці з СДПН. Входження до уряду представників СДПН Ф. Шейдемана та Г. Бауера було підтвердженням їх готовності підтримати такий уряд. Разом з тим, утворення коаліційного уряду засвідчувало, що в Німеччині на осінь 1918 р. склалась революційна ситуація, коли не тільки “низи”, але і “верхи” не могли більше жити, як до цього часу. До того ж уряд М. Баденського не хотів і не міг вирішити глобальні проблеми, які стояли перед Німеччиною. Виступи населення проти монархії – винуватця війни і страждань німців – стали масовими.

Революція в Німеччині розпочалася 3 листопада 1918 р. Військові моряки Кіля відмовились виконати наказ військового командування про вихід у море для ведення бойових дій проти англійського флоту. Командування флоту розпочало репресії проти моряків. Це і було причиною їх повстання. Повстання озброєних моряків підтримали робітники Кіля. У ході страйку була утворена рада робітничих та матроських депутатів, яка одразу ж приступила до озброєння народу, на кораблях були підняті червоні прапори, у місті почався загальний страйк.

Революційна хвиля з Кіля покотилась по всій Німеччині. Робітники скидали монархічні режими в німецьких державах і проголошували там республіки. 9 листопада почалися революційні події в Берліні. За наказом виконкому революційних старост, який складався зі спартаківців та лівих незалежних, розпочався загальний страйк робітників міста, який одразу ж переріс у збройне повстання. Були звільнені політв’язні. Страйкарі вимагали повалення монархії і встановлення соціалістичної республіки. До страйкарів приєднався військовий гарнізон. Страйкуючі захопили пошту, телеграф, вокзали.

У той же день канцлер М.Баденський уступив своє місце соціал-демократу Ф. Еберту. Лідери СДПН оголосили Німеччину “вільною республікою”, пообіцяли утворити уряд на основі “об’єднання усіх соціалістів”. Одночасно лідери СДПН розгорнули боротьбу за оволодіння радами, Берлінською, в першу чергу. Вони запросили до уряду представників НСДПН (для створення ілюзії, що революція розвивається в інтересах робітників).

10 листопада 1918 р. відбулися збори Берлінської ради, на яких Ф. Еберт закликав до будівництва економіки на принципах соціалізму, що було зустрінуте лівими соціал-демократами з великою обережністю. Виконком, обраний на зборах Берлінської ради, складався з 12 представників СДПН і НСДПН (по 6 чол.)та 12 безпартійних солдатів. Карл Лібкнехт відмовився увійти до складу виконкому Берлінської ради через недовіру до деяких її членів.

Того ж дня збори Берлінської ради обрали Тимчасовий центральний уряд Німеччини – Раду народних уповноважених (по 3 представники від СДПН – Еберт, Шейдеман, Ландсберг і НСДПН – Гаазе, Дітман, Барг). Керівником уряду став голова СДПН Ф. Еберт. Збори Берлінської ради опублікували прокламацію, в якій стверджувалось, що революція в Німеччині уже завершилася, а носієм влади є ради робітничих та солдатських депутатів, які і здійснять усуспільнення капіталістичних засобів виробництва.

Такі декларації лише приховували реальний стан, який склався в політичному житті, а саме: влада зоставалася в руках буржуазії та юнкерства, яка реалізовувалась через правих лідерів СДПН та Раду народних уповноважених.

Уже 12 листопада 1918 р. Рада народних уповноважених опублікувала програмну заяву, в якій говорилося про необхідність захисту приватної власності. Про роль рад у ній уже мова не йшла.

До реальних здобутків революції слід віднести вирішення елементарних демократичних завдань – ліквідація монархії та встановлення республіки, проголошення основних прав та свобод громадян, припинення Німеччиною війни.

Перемир’я між Німеччиною та її противниками відбулося на території Франції у Компьєнському лісі 11 листопада 1918 р. Взаємозв’язок між революцією і припиненням Німеччиною війни був очевидним.

До негативних реалій у діяльності уряду соціал-демократів слід віднести те, що залишився на своїх місцях старий державний апарат, абсолютно без змін було військове командування, нічого не було зроблено і в соціальній сфері. Уряд навіть не поставив питання про земельну реформу.

Таким чином, в листопаді 1918 р. соціал-демократи допомогли буржуазії зберегти владу в Німеччині. Псевдореволюційні фрази мали за мету ввести в оману широкі верстви робітничого класу. І вони повірили, що революція в Німеччині закінчилася.

Такий статус-кво не міг бути тривалим. Адже робітники мали ради, значна частина з них були озброєна. Тому-то перед Радою народних уповноважених постало два завдання: по-перше, законодавчо закріпити республіканський устрій та основні політичні права та свободи, для чого необхідно було скликати Установчі збори; по-друге, не допустити реального переходу влади до рук робітничих депутатів. З цією метою були зроблені реальні поступки профспілкам, а саме: підписано угоду про “трудову співпрацю”, згідно якої профспілки мали право на підписання колективних договорів з підприємцями; було обіцяно з 1 січня 1919 р. ввести 8 - годинний робочий день. У тому ж руслі слід розглядати утворення Комісії по соціалізації, яка мала підготувати відповідні рекомендації для майбутніх Установчих зборів.

Революція змусила політичні партії пристосовуватися до нових реалій. Відбулася реорганізація буржуазних партій. Консерватори, вільні консерватори і Християнсько-соціальна партія об’єдналися