Потаємною стороною діяльності уряду Еберта був курс на роззброєння робітників та ліквідацію рад. Уже 14 листопада 1918 р. Еберт зажадав ліквідації загонів Червоної гвардії та передачі їх функцій по охороні революції “усім збройним силам республіки”. Було заборонено утворювати нові червоногвардійські загони і поставлена вимога до робітників про здачу зброї.

З другого боку, німецька армія та її керівництво зосталися в недоторканості. Під патронатом уряду розпочався процес утворення контрреволюційних воєнізованих загонів “громадянського ополчення”. У листопаді – грудні 1918 р. йшов процес обмеження діяльності рад, їм було заборонено втручатися у справи військового командування, полишили їх права контролю за роботою залізничного транспорту, вугільної промисловості та продовольчих установ. У пропаганді робився наголос на те, що не ради, а Установчі збори дадуть робітникам роботу, голодним – хліб.

Спартаківці бачили загрозу революції з боку уряду Еберта і робили деякі кроки по запобіганню негативних тенденцій. Вони упродовж листопада – грудня 1918 р. не раз піднімали робітників на масові демонстрації, в пропаганді висунули гасло” соціальної республіки”, виступали проти скликання Установчих зборів, за встановлення в Німеччині диктатури пролетаріату.

За умови того, що група спартаківців нараховувала на всю Німеччину декілька сот чоловік, довір’я значної частини робітників до уряду Еберта, його соціалістичної фразеології, слід визнати, що курс спартаківців на соціалістичну революцію був передчасним. Додамо, що і НСДП в тих конкретно-історичних умовах не зайняла чіткої позиції, хоча деякі компроміси і відстоювала, в т.ч. курс на скликання загально німецького з’їзду рад (а потім Установчих зборів), паралельного існування парламентських інституцій і рад та ін.

Така позиція НСДПН увійшла в різкий контраст з позицією спартаківців. Між двома загонами лівих у німецькому робітничому русі стали реальністю підозра, нетерпимість, тертя і навіть ворожнеча.

За таких умов реального здійснення демократичної альтернативи курсу Ради народних уповноважених не відбулося. І це було підтверджено на Першому Всенімецькому з’їзді рад, який відбувся в Берліні з 16 по 21 грудня 1918 р. Із 489 делегатів з’їзду лише 10 були спартаківцями, очолювані Ф. Геккертом і Є. Левіне. Незначним було число делегатів від НСДПН, всього 87 чол.

Головними рішеннями з’їзду були передача у країні всієї повноти влади Раді народних уповноважених (Рада не мала права відмінити рішення уряду) та рішення про скликання 19 січня 1919 р. Установчих зборів.

На кінець грудня 1918 р. праві сили уже мали своє військо, послабили позиції рад серед робітників. Відтепер вони могли розпочати відкритий наступ на ліві сили, що і почалося в січні 1919 р., коли розкол у робітничому русі, ілюзії щодо революційності уряду Еберта ще не були подолані.

Рішення лівих незалежних та Комуністичної партії Німеччини (утворена 30 грудня 1918 р.) розпочати 5 січня 1919 р. збройний виступ проти уряду Еберта було передчасним. Його поразка була неминуча. Революційний комітет (керівний орган збройного повстання )не мав наміру розвивати повстання далі, наперекір К. Лібкнехту був взятий курс на переговори з урядом Еберта. А уряд тим часом зібрав навколо Берліна значні військові сили і доручив Г. Носке подавити збройне повстання, на що Г. Носке відповів “Я відповідальності не боюся. Хтось же повинен стати кривавою собакою!”

Уже 8 січня уряд перервав переговори з Революційним комітетом і ввів війська до Берліну. За декілька днів опір робітників “силам порядку” припинився. Почалися репресії проти організаторів повстання. КПН була оголошена поза законом. Були заарештовані і вбиті без суду керівники КПН К. Лібкнехт і Р. Люксембург. Інші члени Ревкому були віддані до суду. Все це означало перемогу контрреволюції.

Окремі загони робітничого класу ще в лютому – березні 1919 р. протестували у формі страйків, мітингів. 3 березня 1919 р. в Берліні знову мало місце збройне повстання. У Бремені була проголошена соціалістична республіка, яка через чотири тижні була розгромлена” силами порядку”. У квітні 1919 р. в Баварії також була проголошена соціалістична республіка. Головою уряду там став Є. Левіне. Уряд соціалістичної Баварії встановив робітничий контроль над виробництвом, націоналізував банки. Робітники одержали зброю і розпочався процес утворення Баварської Червоної армії. У кінці травня 1919 р. і ця соціалістична республіка була розгромлена “силами порядку”.

Причинами поразки революційних битв були заклик комуністів до встановлення в Німеччині диктатури пролетаріату, чого не хотіли ліві незалежні соціал-демократи, послаблення лівих сил внаслідок постійних репресій проти них на всій території Німеччини.

В умовах постійних репресій 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Установчих зборів. Партії буржуазної коаліції одержали 54% голосів, а СДПН і НСДПН – 46%. Відповідно буржуазні партії одержали 236 депутатських мандатів, СДПН і НСДПН – 187. КПН участі у виборах до Установчих зборів не брала.

6 лютого 1919 р. в м. Веймарі розпочали роботу Установчі збори. Центральна Рада робітничих і солдатських депутатів передала їм свої права і повноваження. Це і був кінець влади рад у Німеччині.

11 лютого 1919 р. Установчі збори обрали Ф. Еберта першим президентом Німецької республіки. Головним результатом роботи Установчих зборів було прийняття 31 липня 1919 р. Конституції Німеччини. У ній були записані положення про впровадження демократичних прав і свобод, про можливість проведення референдумів