Цехи. Їх боротьба з патриціатом.

В містах з‘являються корпоративні об‘єднання ремісників – цехи. Це був захист від феодалів, від чужаків, ссільських ремісників. Ринок був вузьким і конкуренція була небезпечною.

Друга функція цехів – контроль за виробництвом. Цехи, однак, закріпліли певну нерівність. До кінця ХІV ст. вони відігравали прогресивну роль, а потім почали гальмувати виробництво.

Цехи брали участь в охороні міста. Це організація взаємодопомоги.

Повноправними членами цеху були лише майстри. Підмайстром вважався ремісник, що вже пройшов виучку, оволодів ремеслом і отримував за свою працю платню від майстра. Щоб стати майстром, він повинен був нагромадити певну суму на майстерню і скласти іспит згідно з статутом цеху.

Учень (це був не обов‘язково юнак) був третім, найнижчим ступенем цехової ієрархії. Він не одержував плати, навпаки, сам, або його батьки повинен був платити за навчання.

Термін учнівства був від 2 до 12 років, залежно від професії. Техніка була примітивною, а вироби повинні були бути високої якості, інакше селянин не купив би їх, обійшовщись саморобними. Майстер тому дуже цінував свою професію і вміння. Ремесла передавались у спадок від батька сину.

Цехи регламентували все життя ремісника – від роботи до дозвілля, від одруження до поховання.

Головна їх функція – виробнича. Тільки член цеху мав право займатись даним ремеслом. А в цех вступити було непросто. Цех дещо обмежував конкуренцію. Він же слідкував за якістю, за стандартом. “Жоден ткач не може ткати в Парижі повного сукна, якщо не однаково міцні основи і човник, якщо в повній ширині тканини менше 1600 ниток і 7 карм‘є ширини і 5 карм‘є в основі”. Це був певний стандарт цеху, за який не можна було виходити – ні гірше, ні краще. Регламентувався і робочий час – від сходу до заходу сонця. Нічні роботи, як правило, заборонялись, крім термінових замовлень.

Регламентувалась закупка сировини, кількість виробів, кількість підмайстрів і учнів. Головна мета – не допустити створення великих виробництв. Але повної зрівняйлівки, звичайно, не було. Кожен майстер прагнув обійти статут.

Цех був і військовою організацією. За ним закріплялась ділянка кріпосної стіни для підтримання порядку. Цехи несли і нічну охорону вулиць.

Вони були й релігійною корпорацією – мали свого святого, що вважався покровителем професії, свою церкву або її частину. Всі справи обговорювались на сходках, після яких були пиятики.

Цехи мали свої прапори з емблемами і їх члени намагалися селитися на одній вулиці. Часто назва професії, ремесла давала їм назву.

Підмайстри були експлуатованою верствою і часто особисто залежали від майстра. Подекуди підмайстер повинен був жити при майстрі і не мав права без дозволу майстра одружитись.

Щоб стати майстром, треба було виготовити пробну роботу – “шедевр”. Статут цеху любекських ювелірів у 1492 р. говорить: “Той, хто бажає стати самостійним майстром, повинен …зробити такі предмети: золоту обручку різьбленої роботи, англійський браслет, що його дарують при одруженні, гравірований і чернечий, і кільце для ручки кинджала …” Всім майстрам – членам цеху – піднести дарунки і влаштувати вечірку для всіх майстрів.

Число цехів було немалим. В Парижі на початку ХІУ ст. (населення 100 тис. чол.) було 350 цехів.

У період боротьби міст з феодалами, цехи, як організації городян, відігравали позитивну роль. Але дріб‘язкова цехова регламентація гальмквала технічний прогрес, сковувала ініціативу. У хроніці Кельна у 1412 – 1413 рр. є такий запис: “…До нас з‘явився Вальтер Кезенгер і запорпонував побудувати колесо для прядіння і сукання шовку. Але порадившись і подумавши, рада вирішила, що багато людей в місті живуть з цього ремесла і загинуть тоді. Тому було вирішено, що не треба будувати колесо ні тепер, ні згодом”.

Цехи не визнавали також поділу трудових операцій.

Міста були зосередженням торгівлі. Вона велась у непростих умовах. Небезпеку для купців являли великі й малі феодали. Грабунки на дорогах вони вважали прибутковою розвагою на взірець полювання. Крім того, у володіннях кожного сеньйора були застави. У ХІV ст. на Рейні їх було 64, на Луарі – 74, на Ельбі – 35, на Дунаї лише в Австрії – 77. Феодали діяли за принципом “що з возу впало, те пропало”. Якщо ламалось колесо і товар падав на землю, він ставав власністю феодала. Щоб захиститись, купці об‘єднувались в гільдії. Вони мали таку ж регламентацію, як і цехи.

Феодальна роздробленість вимагала особливої професії мінял. До створення централізованих держав кожен крутий сеньйор карбував свою монету. Часто феодали, в тому числі й королі, псували монети, знижуючи вміст металу (паперових грошей не було).

В містах жили і лихварі. В ХІ –ХV ст. в ролі лихваря виступає і церква.

Збагатілий міняла ставав банкіром (від італ. “банко” – міняльний столик). Здобувають популярність розписки-векселі, які видають міняли замість грошей на свої контори в інших містах. Купці охоче користувались цим, бо перевозити гроші було небезпечно. Найбільше мінял і лихварів було у Флоренції та Північній Італії. Не випадково багато термінів, пов‘язаних з фінансовою справою (банк, дебет, кредит, сальдо, брутто, нетто, ломбард) мають італійське походження.

Цехи боролись з патриціатом – міською аристократією. Мер (бургомістр), судді обирались лише від патриціату.

В деяких містах перемогло купецтво – Гамбург, Любек, Росток – міста Ганзейського союзу. В деяких – Кельн, Базель, Флоренція перемогли цехи.

Список літератури:

Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. – М., 1983.

Всемирная история. – М., 1957.

Господстующий класс феодальной Европы.