2 серпня 1934 р. помер президент Німеччини П. фон Гінденбург. Гітлер провів референдум з питання об’єднання двох посад канцлера і президента в одній особі, що і було завершенням реформування державного устрою. Більшість німців підтримали цю пропозицію. Зауважимо, що на цей час він уже обіймав посаду Верховного судді і фюрера партії. Тепер йому офіційно присвоїли звання “фюрер німецького народу”. Ряди НСРП зросли на цей час зі 180 тисяч до 1 млн. членів. Дві третини в ній було робітників і селян, одна третина складали люди віком до 30 років. Так завершилося утвердження єдиновладдя лідера НСРП, встановлення тоталітарної фашистської диктатури.

У кінці 1937 р. – початку 1938 р. серед німецького керівництва виникли розбіжності з питань про методи і темпи озброєння Німеччини і про політику щодо західних держав. Я. Шахт і Ф. Тіссен вважали за необхідне розширяти імпорт, накопичувати валюту, отримати нові кредити від США і лише потім починати війну.

Інша група, а саме представники “І. Г. Фарбеніндустрі” вважала, що необхідно виконати любою ціною 4-річний план озброєння і, не дивлячись на загрозу війни на два фронти, приступити до виконання програми завоювань. Ось ця остання точка зору була прийнята Гітлером. Це привело до змін в уряді і в керівництві збройними силами. У листопаді 1937 р. подав у відставку Я. Шахт. У січні 1938 р. пішов у відставку генерал-фельдмаршал В. Бломберг, а в лютому і головнокомандуючий сухопутною армією генерал-полковник Річ, міністр закордонних справ К. Нойрат.

Вони були замінені вірними однодумцями Гітлера. Гітлер зайняв посаду воєнного міністра, проголосив себе верховним головнокомандувачем, створив верховне командування вермахту на чолі з генерал-полковником В.Кейтелем. Сухопутні сили очолив В. Браухіч, генерал-фельдмаршал Г.Герінг став на чолі в військово-повітряних сил (люфтваффе). Міністром закордонних справ Гітлер призначив І. Ріббентропа, а міністром господарства – В. Функа. Це був уряд війни. Справа була лише в часі її початку.

Таким чином, у Німеччині в 30-ті роки була встановлена класична модель тоталітарного режиму. Виникає питання, чому саме Німеччина стала такою країною? Адже Німеччина не була відсталою країною. Навпаки, вона була однією із найбільш розвинених країн капіталізму, поступаючись за рівнем розвитку тільки США. Могутність німецької буржуазії була величезна. Робітничий клас був багатомільйонним і добре організованим (СДПН, КПН). Ще в 1928 р. ці партії отримали 40% голосів виборців.

І в цій державі до влади прийшов фашизм, який поставив під загрозу всю цивілізацію. До того ж прийшов до влади легально, за підтримки значних верств населення країни. Так чому ж, які були основні причини приходу до влади фашистів? Однозначної відповіді не це питання до цих пір немає. Є думка, що всьому винен особисто Гітлер, а звідси висновок про випадковість фашизму в Німеччині. Є думка, що тоталітаризм взагалі – це результат вторгнення в історичний процес ХХ століття сліпих, ірраціональних сил. Є думка, що фашизм міг стати реальністю тільки завдяки політичній і фінансовій підтримці з боку крупної буржуазії.

Біля витоків німецького фашизму, на наш погляд, була Веймарська конституція, яка зберегла економічну могутність юнкерства, Рейхстаг, наділила надзвичайними повноваженнями президента республіки аж до права оголошувати в країні надзвичайний стан. Це був ґрунт для боротьби консерваторів проти республіки, проти невизнання наслідків Першої світової війни. Звідси бере початок консервативний екстремізм верхівки німецького суспільства (Г.Стіннес, Ф. Тіссен та ін.).

Разом з тим, дуже скоро вони переконались, що однією тільки військовою силою ліквідувати республіку неможливо. Необхідно було створити масову базу і знайти лідера близького до народу, який би повів більшість за собою. НСРП і Гітлер якраз і стали тією основою для антиреспубліканського перевороту. Економічний стан Німеччини після війни, а ще більше в роки економічної кризи був надсприятливим для діяльності такого роду політиків. Вони легко переконали більшість суспільства в тому, що вина за біди народу Німеччини лежить на революції, парламентському устрої, лівих партіях. Довоєнне життя ними ідеалізувалось. Це і був консервативний екстремізм мас і його потяг до авторитарної державної влади.

Економічна стабільність і покращення матеріального становища населення в 1924-1928 рр. трохи не похоронила НСРП. За неї у 1928 р. голосувало 2,5% виборців, що дало їй у Рейхстазі 12 місць від загального числа 490.

Економічна криза 1929-1932 рр. круто змінила і політичну ситуацію в Німеччині. Падіння виробництва, безробіття (7,5 млн.) призвели до великих матеріальних труднощів. Дрібні власники втратили свої прибутки, потрапили в боргову залежність.

Репараційна система і відсутність колоній поглиблювали економічну кризу та її наслідки в Німеччині.

Соціал-демократи уже не задовольняли крупну буржуазію. Політична влада передається центристам (Г. Брюннінг), а потім і консерваторам (фон Папен).

Невдоволення органами державної влади, яка не захищала середній клас від ударів економічної кризи, швидко переросло в невдоволення соціал-демократами, які були при владі в післявоєнні роки.

НСРП, навпаки, виступала в ролі борця за національне визволення Німеччини “з-під гніту єврейсько-марксистсько-капіталістичної олігархії”. Вдячні німці без особливих застережень все більше і більше віддавали свої голоси НСРП.

Прихід до влади фашистів був забезпечений комплексним підходом до цієї проблеми, а саме “в результаті підтримки дрібнобуржуазних екстремістських мас та підтримки екстремістської верхівки німецького суспільства. “Надзвичайщина” внаслідок декретів президента (на 1932 р. – 66 надзвичайних указів) з 1930 р. стала основним