У цей же час почалась криза в Соціалістичній партії. Причиною її було наявність у ній двох течій: максималістів (виступали за здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату в Італії) і реформістів (мали реальну політичну владу в партії). Лідером максималістів був Серраті. До того ж саме в цей час у Соціалістичній партії почала складатися комуністична течія (лідер Бордіга). У комуністичній течії не було чіткої ідеологічної платформи. Бордіга скоро відійшов від комуністичної течії. Лідерство в комуністичній течії переходить до соціалістичної організації Турину та групи її молодих соціалістів на чолі з Грамші, Тольятті, Терраччіні. Вони домагалися утворення на підприємствах фабрично-заводських рад – органів самоврядування і контролю над виробництвом. Першими фабрично-заводські ради утворили робітники заводу “Фіат” в Турині.

У серпні 1920 р. почався страйк робітників металообробної і машинобудівної промисловості Мілану, Турину, Генуї, Неаполя, Риму в знак протесту проти намірів підприємців понизити зарплату робітникам на 50%. 30-31 серпня страйкарі зайняли підприємства, на яких вони працювали, створили там озброєну робітничу охорону (Червону гвардію), розпочали виробництво і збут продукції. Лідери Соціалістичної партії повністю відсторонилися від керівництва рухом, передавши його в руки Загальної конфедерації праці (голова д ’Арагона). Профспілкові лідери домовились з урядом і промисловцями про збільшення робітникам зарплати і запровадження робітничого контролю над виробництвом (останнє не було виконано). Страйки припинилися.

З цього часу починається спад революційної хвилі. Буржуазія переходить у контрнаступ, використовуючи ненависть до революційного руху з боку італійських фашистів.

У листопаді 1921 р. фашисти об’єдналися й утворили народну фашистську партію, на чолі якої став Б. Муссоліні. Фашисти в Італії символізували єдність і силу нації (як той пучок гілок, які важко зламати). І нічого неприйнятного в такому розумінні фашизму і не було б, якби він в Італії не доповнився ідеями реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. Політичною основою італійського фашизму стали ультранаціоналістичні організації, які виступали за соціальну однорідність суспільства, єдину націю, спільність національної долі, яка усіх італійців привела до небезпеки.

Де вихід з цього становища? Фашисти вбачали його в сильній авторитарній владі, диктатурі, яка повинна замінити “гнилий лібералізм”. У політичній сфері передбачалось збереження в Італії монархії. Соціальною базою фашизму були, перш за все, колишні учасники війни. Вони говорили: нас зрадили, ми нічого не отримали. Ідея Великої Італії (за рахунок приєднання чужих територій) була досить популярною в їх середовищі. Газета “Пополо д’Італія” їх пропагувала досить широко. Такі монополістичні групи, як Піррелі, Олівері та ін. надавали фашистам значні субсидії.

Щоб заручитись підтримкою більшого числа громадян Італії, фашисти ставили питання про націоналізацію підприємств, введення 8-годинного робочого дня, загального виборчого права, про співучасть робітників в управлінні заводами і про податок на капітал. Одночасно вони виступали за співпрацю класів.

Все це привело до розширення соціальної бази фашистського руху. До нього долучалися землевласники, фінансисти, промисловці (усі вони боялися революції). 71% фінансової підтримки фашисти одержували від промислових і фінансових груп.

У 1921 р. у фашистському русі було вже 300 тис. чол. Його, з різних причин, підтримував король, армія, уряд.

Відчуваючи безкарність за будь-які свої дії, озброєні фашистські банди стають на шлях терору. Вони спалювали приміщення своїх політичних опонентів, били і вбивали революційних робітників та їх керівників. Поліція не перешкоджала таким діям. Опір фашистам з боку робітників приводив до арешту не фашистів, а робітників.

Найжорстокіші удари фашисти наносили в тих місцях Італії, де були сильні позиції соціалістів. Перемога соціалістів на муніципальних виборах у Болоньї спонукала фашистів до терористичного акту 21 листопада 1920 р., в результаті якого було вбито 15 чоловік.

Таким чином, фашизм в Італії використовувався урядом Джолітті, як знаряддя для розгрому робітничих організацій. Це означало, що закон і правопорядок поступалися прямому тероризму, придушенню мас, розгулу політичного бандитизму.

За таких умов розмежування революційної і реформістської течій у робітничому русі і формування на цій основі Комуністичної партії стало неминучим. Це сталося 21 січня 1921 р. в Ліворно на з’їзді Соціалістичної партії. Приводом для організаційного розколу на з’їзді стало питання про виключення з Соціалістичної партії реформістів. Комуністи, не отримавши підтримки більшості делегатів з’їзду, покинули з’їзд і в той же день проголосили про створення Італійської Комуністичної партії. ІКП об’єднала меншість членів колишньої єдиної Соціалістичної партії. Вона почала видавати свою газету “Ордіне ново” (Новий лад).

Уряд Джолітті, не маючи більшості в парламенті, в 1921 р. призначив нові вибори. Комуністи і соціалісти втратили 34 місця в новому парламенті. Це був сигнал для фашистів про посилення своєї терористичної діяльності. Не допоміг соціалістам і “Пакт умиротворення фашистів”, укладений у серпні 1921 р. Головним у ньому було питання про утримання від насильницьких форм боротьби. Це привело до дезорієнтації значної частини робітників. Інша частина робітників, як це мало місце в Римі у листопаді 1921 р., під час першого з’їзду фашистської партії, організували загальний політичний страйк. На вулицях міста в ході рукопашних битв демократичні сили дали відсіч фашистам. Фашисти змушені були залишити Рим.

Однак, вирішального значення цей частковий успіх не мав. Соціалістична партія і далі втрачала свої позиції через бездіяльність щодо фашистів, зазнала нового розколу в своїх рядах. Новою політичною організацією (вийшла з Соціалістичної партії в 1921 р.) була “Фракція Третього Інтернаціоналу”.

Не кращими в 1921-1923 рр. були справи і в Комуністичній партії, на чолі якої був Бордіга. Він проводив сектантську політику, що вела до ізоляції партії від робітничих мас