Протягом 1925 р. Муссоліні провів ряд реакційних законів, які докорінно змінили внутрішньополітичну обстановку в Італії. Це були закони про виборчу реформу, про пресу, про профспілки, про місцеву адміністрацію та ін. Наприклад, закон про пресу надавав право префектам на свій розсуд конфісковувати номери газет. Саме таким чином і відбувалась ліквідація опозиційної преси.

З листопада 1925 р. почалися замахи на Муссоліні. Серед істориків існує думка, що вони були організовані самим Муссоліні. Як би там не було, а замахи давали привід для жорстоких розправ з опозицією.

У листопаді 1926 р., після четвертого замаху на Муссоліні, фашистський уряд схвалив надзвичайні закони, які повністю ліквідували рештки буржуазно-демократичних свобод і встановили в країні режим необмеженої (тотальної) фашистської диктатури. Усі політичні партії і організації, окрім фашистських, були розпущені і заборонені. Тисячі антифашистів були кинуті в тюрми і ув’язнені в концтаборах. Для розправи з ними був створений “особливий трибунал”. В Італії утвердилась однопартійна система. Фашистська “Овра” виконувала функції таємної поліції.

В листопаді 1926 р. були заарештовані усі члени керівництва ІКП (37 чол.) на чолі з А. Грамші. У червні 1928 р. вони були засуджені до 20-21 року тюрми. А. Грамші в останньому слові на суді сказав: “Ви приведете Італію до катастрофи, а рятувати її будемо ми, комуністи”. Тоді ж у 1928 р. був арештований “внутрішній центр” ІКП, який безпосередньо керував нелегальною роботою в Італії.

Закон про ліквідацію Загальної конфедерації праці і утворення на її місці фашистських профспілок також було реакцією фашистів на робітничий рух.

Політемігранти були позбавлені громадянства Італії. Уряд Муссоліні віднині був відповідальним перед королем, а не парламентом. В цей же час почалась чистка державних установ від ненаціонально думаючих елементів. Мета ось цих заходів з боку фашистів полягала в тому, щоб ввести в Італії надзвичайний стан на п’ять років (продовжували аж до 1943 р.).

Встановлення на кінець 1926 р. фашистської диктатури завершило перший період існування фашистської держави в Італії, який продовжувався 4 роки. Італійський фашизм на цей час характеризувався такими основними рисами, як насильство над опозицією, ліквідація буржуазно-парламентської надбудови, соціальна демагогія, мета якої полягала в розширенні соціальної бази фашистів. Однак особливість італійського фашизму була в тому, що він так і не зміг забезпечити собі прихильність більшості населення Італії. Тому-то процес ліквідації буржуазно-парламентської системи розтягнувся аж на 4 роки.

На 1925 рік стабілізація економіки була досить помітною. Промислове виробництво зросло на 57% порівняно з 1922 р., кількість робітників у металообробній і машинобудівній промисловості зросла більш ніж у півтора рази, виплавка сталі збільшилась з 1 млн. тон на рік до 1,7 млн. т. Число безробітних скоротилось з 240 тис. чол. до 100 тис. Часткова стабілізація італійської економіки була здобута не без допомоги капіталу США. Тільки Морган вклав в італійську економіку більше 140 млн. дол.

У 1928 р. був прийнятий закон про реформу політичного представництва (про парламентські вибори) Було введено обмеження висунення кандидатів, не більше 2-х на одне місце (на 400 місць у парламенті 800 кандидатів). До виборів кандидати в депутати допускались лише зі згоди Великої фашистської ради. Голосування здійснювалось по списку (щоб пройшли професіонали). У кінці списку виборець мав визначитись, закресливши “Так”, “Ні”. На цих виборах “Так” сказали 8 519 669 виборців. “Ні” – 135 671 виборець.

Муссоліні довгий час намагався налагодити відносини з Ватиканом. Результатом його зусиль був Латеранський Пакт. У ньому мова йшла про примирення церкви і держави. Пакт підписав кардинал Гаспарі і Муссоліні 11 лютого 1929 р. У Латеранський Пакт увійшов політичний трактат про взаємне визнання Італією Ватикану і навпаки. Фінансова конвенція передбачала виплатити Ватикану борг в 1 млрд. 350 млн. лір. Конкордат забезпечував перевагу церкви в школі і шлюбно-сімейних відносинах. Муссоліні зобов’язувався не допускати до державних посад віровідступників, тобто держава частково втрачала світський характер. І все ж, відособлення церкви і фашистської держави залишилося.

У 1929 р. в Італії, як і в інших країнах Європи почалась економічна криза. Видобуток залізної руди скоротився на 60%, виплавка чавуну і сталі на 35%. Втричі скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Обсяг виробництва за 3 роки скоротився на 1/3. Сотні тисяч дрібних і середніх підприємців розорилися. Держава стала власником сотень тисяч акцій та облігацій на суму 10 млрд. лір кредитних і промислових підприємств. Це привело до зміцнення державно-монополістичного сектору італійської економіки. У січні 1933 р. був прийнятий закон, який забороняв будь-яке будівництво без санкції держави. Тоді ж був утворений Інститут промислової реконструкції, який став центром державно-монополістичних органів італійської промисловості.

У роки економічної кризи фашистський уряд завершив створення корпоративної системи, розробленої ще в Хартії, схваленої Великою фашистською радою в 1927 р. Офіційним завданням її було доказати можливість капіталізму пристосуватись до складних умов кризи і вийти з неї переможцем. Передбачалось, що корпоративна система забезпечить більше справедливості, зменшить розрив у багатствах, утвердить в італійському суспільстві класовий мир. У корпорації входили представники уряду, підприємств і профспілок. Всього в Італії було 22 корпорації, які об’єднували усі основні галузі виробництва. Вищим органом корпорацій був Центральний комітет на чолі з Муссоліні.

На корпорації покладалось завдання забезпечення класового співробітництва,