Ось такий букет проблем в післявоєнній Іспанії змушував уряд шукати виходу із непростого становища. Часта зміна урядів (консерваторів – лібералами і навпаки) проблему не вирішувала.

Соціалістичний рух в Іспанії мав свої особливості. Вплив анархо-синдикалістів на широкі верстви населення був досить значним. У Соціалістичній партії по різному ставились до проблеми збільшення своєї підтримки. Та частина членів партії, яка вважала за необхідне посилення політичної роботи в масах, виступала з ініціативою утворення Комуністичної партії Іспанії. У квітні 1920 р. була утворена ІКП.

Національна конфедерація праці продовжувала організовувати терористичні акти. 8 березня 1921 р. в Мадриді терористи вбили голову уряду Дато. Репресії з боку урядових сил щодо робітничих організацій були жорстокими. Опорою анархістів у боротьбі були безробітні, яких на цей час нараховувалось до 100 тис. чол.

Ще однією проблемою для Іспанії яка посилювала політичну кризу, була колоніальна політика в Марокко. Іспанська армія в липні 1921 р. потерпіла військову поразку від рифських племен під Аннуалою. Іспанська армія втратила вбитими і пораненими 10 тис. чол., 20 тис.чол. потрапили в полон. З цих пір вимоги широких верств населення, республіканських партій щодо припинення колоніальної війни посилились. Винуватцем за поразку у війні вважали короля Іспанії і його оточення. Антимонархічний антивоєнний рух, піднесення страйкової боротьби – ось основні ознаки політичної кризи в Іспанії. А в Гренаді і Севільї до антивоєнного руху долучились і окремі військові частини. Політична криза наростала.

У червні 1923 р. відбулися вибори до Кортесів, на яких перемогу здобули ліберали. Політична еліта Іспанії вирішила діяти. Заручившись підтримкою короля Альфонса ХІІІ, керуючий Каталонським військовим округом у Барселоні генерал М.Прімо де Рівера 13 вересня 1923 р. захопив владу у Барселоні. Уряд Іспанії пішов у відставку. Король вітав його в Мадриді такими словами: “Дай боже тобі вдачі. Вручаю тобі владу”. Так в Іспанії встановилась військова диктатура – влада фінансової олігархії, буржуазії, поміщиків і церкви. 7 років з (1923-1930) Прімо де Рівера лякав короля армією і, навпаки, усіх – соціалістичною революцією в Іспанії.

Уже 15 вересня 1923 р. Прімо де Рівера сформував свій уряд – військову директорію з 8 генералів і одного контр-адмірала. Першим кроком з боку директорії було введення в Іспанії стан облоги, розпуск кортесів і місцевих органів влади – муніципалітетів, розпуск політичних партій. На місце цивільних губернаторів були поставлені військові. По всій країні була встановлена цензура, робітничу пресу було заборонено, окрім газети “Ель соціаліста” – центрального органу Соціалістичної партії. Були заборонені збори, мітинги, демонстрації, було скасовано право на страйки. Суд присяжних припинив розслідування причин поразки іспанської армії в Марокко. Комуністична партія Іспанії пішла в підпілля.

Прімо де Рівера обґрунтовував необхідність державного перевороту тим, що держава потребувала оновлення.

У 1924 р. Прімо де Рівера створив Патріотичний союз, до якого увійшли представники військових, крупної буржуазії і поміщиків, монархісти, дрібні підприємці міст і люмпен-пролетарі. Період диктатури Прімо де Рівера збігся з періодом стабілізації капіталізму. До того ж в економічній області диктатура дотримувалась політики протекціонізму, здійснювала заходи по залученню робітників до будівництва нових іригаційних споруд, електростанцій, шосейних доріг, залізниць та ін. Це привело до зменшення безробіття, економічного пожвавлення в тому числі. Хоч державний борг на 1929 р. зріс до 29 млрд. песет. За прикладом Муссоліні Прімо де Рівера запроваджував корпоративну систему. Останнім кроком директорії було рішення про заборону вживання мов національних меншин, мовляв їх використання веде до сепаратизму.

Проти диктатури виступив Республіканський союз, очолюваний Лерусом і партія Республіканська дія на чолі з М. Асанья. Це була та частина іспанської буржуазії, яка нічого не отримала від диктатури. Республіканський устрій з їх точки зору мав бути більш справедливим в розподілі національних багатств. До дій республіканців долучився рух каталонців за автономію, рух частини офіцерів, професорів, студентів.

Переконавшись, що військова директорія непопулярна, Прімо де Рівера в 1925 р. замінив директорію цивільним урядом, в якому диктатору, як і раніше, належала необмежена влада.

На 1929 рік соціальна база диктатури Прімо де Рівера звузилась і вона втратила підтримку навіть тих сил, які брали участь в її створенні. Великої Іспанії так і не побудували, селяни землі так і не отримали, оновлення і заспокоєння країни так і не наступило. До того ж інвестиції американських, англійських, канадських фірм в іспанську економіку зачіпали економічні інтереси іспанської буржуазії.

Класові протиріччя і соціальні конфлікти в країні посилювались. Прімо де Рівера скликав Національну асамблею, яка мала замінити розпущені Кортеси. Їй було доручено розробити проект нової конституції. Але це вже не могло врятувати диктатуру. 17 серпня 1929 р. 7 республіканських партій у Сен-Себастьяні підписали Пакт про єдність дій у боротьбі за республіку.

Світова економічна криза важко відбилася на економіці Іспанії. Зменшилось промислове і сільськогосподарське виробництво. Ціни лише за першу половину 1930 р. зросли на 40%. Це призвело до різкого скорочення реальної заробітної плати трудівників. Одночасно зростало безробіття, яке досягло в 1930 р. 200 тис. чол., а на початку 1931 р. – 500 тис. чол. Кількість безробітних батраків у сільському господарстві перевищувала 1 млн. чол.

Демонстрації протесту проти такого становища відбувалися по всій Іспанії. У них брали участь представники усіх основних верств населення. 28 січня 1930 р. керівництво військових округів відмовили Прімо де Рівері у підтримці Це був крах іспанської буржуазії військовими методами