РЕФЕРАТ

на тему:

Боснійські землі в X- XIII ст.

Територію Боснії та Герцеговини, як і більшість теренів Волконського півост-рова, слов'яни заселили в VI— VII ст. За тих часів на цих землях не Існувало спільного державного утворення, проте історичні джерела згадують окремі області: Захум'є, Травунію, Неретвлянську землю, Раму та ін. Напри-кінці IX ст., за правління візантійського імператора Василія І (867—886), боснійські землі, як і півострів у цілому, крім Бол-гарії, перебували під зверхністю Візантії, а в середині X ст. майже повністю (від Дрини на сході до Врбаса на заході) на-лежали до першої держави сербів, яку очолював Чеслав.

Чеслав уперше в історії об'єднав у одній державі практично всі терени, заселені сербами. Після його смерті в 950р. у першій сербській державі запанували дезінтеграційні тенденції, і Бос-нія відокремилася, розпочавши боротьбу за здобуття власної дер-жавності. Ця боротьба, щоправда, не відразу принесла пози-тивні результати. Спочатку Боснію прибрав до рук хорватсь-кий король Крешимир II, а згодом вона знову опинилася в складі сербської держави: на початку 80-х років XI ст. король Бодин захопив Рашку та Боснію, передавши останню в управ-ління своєму намісникові, князю Стевану. До складу держави Бодина входили Зета, Рашка, Боснія, Хум, Травунія. її столи-цею було місто Скадар.

На початку XII ст. сталися події, які мали велике значення й вагомі наслідки для жителів Балкан: угорці — войовничий і агресивний народ, якого наприкінці IX ст. візантійський імператор Лев VI Мудрий покликав на допомогу у своїй боротьбі проти болгарського царя Симеона, настільки посилився, що став достойним суперником Візантії і розпочав експансіоністський рух на південь, намагаючись вийти до Адріатики. У 1102 р. хорвати визнали угорського короля Коломана своїм правителем. У 1136 р. мадяри з'явились у Боснії, захопивши велику жупу (область) Раму. З 1138 р. Рама є складовою угорського королівського титулу.

Водночас правитель Зети — Кочопар, змагаючися з Рашкою за першість серед сербських земель, зробив спробу утворити зетсько-босанський союз проти жупана Вукана, одружившись з дочкою боснійського бона. Цей союз виявився непродуктивним, і незабаром Рашка остаточно перебрала на себе провідну роль у сербській історії, відсунувши Зету на другий план. Захоплені боротьбою одна з одною та з Візантією, Рашка й Зета залишили поза своєю увагою Боснію. Згодом та остаточно відокремилася від інших сербських областей.

З середини XII ст. Боснією правив незалежний можновладець (бан), який визнавав зверхність Візантії. Одним із банів був Борич, котрий походив з містечка Грабар'є поблизу Брода й мав маєтки на обох берегах Сави. Яким чином і за які заслуги Борич дістав місце боснійського бана, відомостей немає; в історичних документах є лише згадки, що він належав до потужної родинної спільноти (братства). Під час династичної кризи в Угорщині 1162—63 рр. Борич підтримував візантійського претендента на мадярський престол, але переміг інший кандидат — Стефан IV, син короля Гейзи (Гейза був одружений з дочкою руського великого князя). Стефан помстився банові, вирядивши проти нього німецького рицаря Готфріда з потужним військом. Окремі сербські історики висловлюють припущення, що разом з Готфрідом до Боснії прибув і князь Котроман, родоначальник знаної в майбутньому боснійської династії Котромановичів.

У 1180 р. в документах уперше згадується ім’я ще одного боснійського бана — Куліна, котрий правив, очевидно, й раніше (можливо, він став баном відразу після Борича, десь у середині 60-х років). На межі XII—ХНІ ст. Кулін був васалом Угорщини.

Після розколу християнської церкви на католицьку і православну (1054) питання віри дедалі частіше стають важливим політичним чинником на Балканах. На початку XIII ст. Бан Кулін потрапив у вкрай складну й небезпечну ситуацію: його звинуватили перед папою Римським Інокентієм III у тому, що він надав притулок єретикам, вигнаним із далматинських міст. Папа зажадав від угорського короля Імре покарати боснійського бана. Кулін мусив робити вигляд, що він не розуміє, в чому полягає єресь, яка нібито охопила його країну, і просити у понтифіка роз'яснень з цього приводу. 8 квітня 1203 р. в присутності спеціального посланця папи боснійці, очолювані Куліном, урочисто відмовились від релігійних звичаїв, які були в них поширені. Боснійські представники, разом із згаданим папським легатом і сином Куліна, ім'я якого невідоме, незабаром вирушили до угорського короля, заприсягнувшись в його присутності у вірності папі.

Єресь, що стурбувала понтифіка й викликала таку гостру реакцію, справді мала місце в Боснії. Це — богомильство, яке набуло тоді в окремих областях значної популярності. Богомильство поширилося на всі південнослов'янські землі; богомили згадуються в Хорватії, Далмації, Сербії (де проти них активно боровся Стефан Неманя), але найбільшого розмаху богомильство сягнуло саме в Боснії. Деякі дослідники пояснюють це відсутністю сильної центральної влади, постійними змаганнями католицького і православного впливів, а також причинами соціального характеру (близькістю постулатів богомилів антифеодальним й антицерковним прагненням широких народних мас). С. Станоєвич, автор "Історії сербського народу", вказує і на суголосність богомильства з "анархістськими схильностями народу".

У 20-30-ті роки XIII ст. Боснія, де богомильство, незважаючи на офіційні покаяння перед папою Римським бана Куліна, дійсно перетворилося мало не на загальнодержавну релігію, потрапила в дуже скрутне становище. У 1221—1222 рр. папа Римський уперше закликав правителів католицьких держав до хрестового походу проти богомильської Боснії. Щоправда, цього разу перевести справу від закликів до походу не вдалося через наявність серйозних внутрішніх проблем в Угорщині, що розглядалася як ударна сила хрестоносців.