РЕФЕРАТ

На тему:

Боснійська бановина

Незабаром протистояння боснійських богомилів і Римської курії ще більше загострилося. В 1232 р. в Боснії скинули з престолу Стефана, сина Куліна; баном проголосили Нінослава, що свідчило про посилення позицій богомилів. Після кількох спроб розв'язати проблему шляхом умовлянь і переговорів, а також погроз, папа знову оголосив про початок хрестового походу проти богомилів (1234). Католицьке військо очолив угорський король Коломан, котрий дбав не стільки про утвердження істинної віри, скільки про власні інтереси, пов'язані зі здобуттям нових земель. Війна на території Боснії тривала п'ять років. Мадярам спочатку не таланило, проте згодом вони дістали підтримку одного з боснійських можновладців (угорського князя Себислава, сина Стефана й онука Куліна). Завдяки цій підтримці угорці здобули низку перемог, змусивши капітулювати боснійців, а незабаром і жителів області Хум, яка в той час належала до Рашки. У 1239 р. угорське військо покинуло Боснію, що дало змогу банові Нінославу цілком відновити й навіть зміцнити особисту владу та суверенітет країни. Небезпека з боку Угорщини зовсім зникла, коли в 1241 р. на угорські землі вдерлися татаро-монголи. У 1242р. один із татарських загонів, повертаючись з Далмації, пройшов і територією Боснії, завдавши її мешканцям значної шкоди.

Суперечності між боснійськими правителями і Римською курією, спричинені поширенням у Боснії богомильства, існували й у наступні десятиліття. Чергове загострення їх. сталося; в другій половині 40-х років, коли папа Римський втретє закликав до хрестового походу проти Боснії. Нінослав, наслідуючи приклад Куліна, звернувся до нього з листом, у якому доводив, що він є добрим католиком, а певну допомогу від богомилів приймав виключно заради захисту країни від зовнішніх ворогів. Папу задовольнили пояснення, і хрестовий похід не розпочався. Проте вже у 1250 р. угорський король Бела IV, скориставшись смертю Нінослава й загостренням боротьби між претендентами на боснійський престол, вторгнувся до Боснії й без особливих труднощів захопив її. Для того, щоб легше контролювати загарбані землі, Бела поділив Боснію на дві частини: з північних областей зробив провінцію Угорщини, якою мали керувати угорські намісники, а південну частину — Верхню Боснію — залишив під владою боснійського бана. Крім того, було виділено нову адміністративну одиницю — Мачванську бановину, — першим правителем якої став зять Бели IV, чернігівський князь Ростислав Михайлович (під його зверхністю, крім Мачви, опинилася північно-східна частина Боснії з місцевостями Солі та Усорою), Банський престол після поділу Боснії посів Приєзда, котрого дехто вважає родичем Нінослава й котрий ще в 1233 р. згадується серед тих боснійців, які перейшли в католицтво. За однією з версій, саме він заснував династію Котромановичів. Бан визнавав васальну залежність від Угорщини, про що, зокрема, свідчить той факт, що в 1260 р. боснійські загони в складі угорського війська брали участь у війні проти чеського короля Пржемисла II Отокара.

Наприкінці ХНІ ст. Боснія залишалася поділеною на окремі області й становила ласий об'єкт для агресивних зазіхань сусідніх державців. Боснійський бан (у той час — Стефан І Котро-ман, зять сербського короля Драгутина) контролював тільки центральні райони країни. Північні (Солі та Усору) в 1284 р. угорський король Ладислав подарував Драгутинові, а окремі області на заході в 90-ті роки загарбав хорватський бан Павло Шубич. У квітні 1299 р. Шубич називав себе "володарем Боснії", проте документальних потверджень цьому немає. У грамоті, якою Карл Неаполітанський улітку 1299 р. підкріпляв права Шубича на ті чи інші терени, Боснія взагалі не згадується. У 1301 р. Шубич передав свою частину Боснії молодшому братові Младену, котрий через рік зробив спробу розширити боснійські володіння, виступивши проти Стефана Котромана. У червні 1304 р. Младен загинув у одній з битв проти "невірних єретиків", але війну проти боснійського бана продовжував Павло. Він добився бажаного результату: в 1305 р. Шубич поширив свою юрисдикцію на всю Боснію, незабаром передавши управління нею синові — Младену II. Через певний час Младен II проголосив боснійським баном Стефана II Котромановича, сина Стефана І.

На перших порах новий бан цілком залежав від свого патрона, практично виконуючи роль його намісника, проте згодом, виявивши неабиякий політичний хист і скориставшись чварами, що охопили Сербію після смерті короля Мілутина, не тільки утвердився як повноправний володар, а й розширив свої володіння майже вдвоє. Північний кордон держави Стефана II сягав Сави (після захоплення Усори та Солі), а південний проходив узбережжям Адріатики (після завоювання території між Неретвою і Цетине й частини Хумської землі).

На початку 20-х років XIV ст., після падіння бана Младена Шубича, Стефан П Котроманович залишився єдиним правителем Боснії. У цей час активно розвивалася економіка, пожвавилася торгівля. Особливо міцними й плідними були в ту пору зв'язки Боснії з Дубровником.

Протягом наступних тридцяти років бан Стефан II, незважаючи на численні проблеми й перманентні загострення як внутрішньо- так зовнішньополітичної ситуації, знаходив компроміси з впливовими сусідами й забезпечував умови для нормального життя країни. Навіть коли восени 1350 р. сербський цар Душан з великою армією рушив на Боснію й становище Стефана II стало критичним (сам він мусив шукати порятунку у важкодоступних гірських районах, частина боснійських можновладців перейшла на бік Душана) — доля ще раз посміхнулася банові. Душан одержав звістку про загострення ситуації на південних кордонах Сербії і негайно припинив воєнні дії в Боснії, повернувшися до Македонії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гшьфердинг А.