людях. Що стосується світських шкіл, то вони в Болгарії перебували в руках греків. Молодь, яка в них навчалася, втрачала національну самосвідомість. На початку XIX ст. в окремих світських школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською. Так розв'язувалася проблема кадрів для майбутніх болгарських світських шкіл.
Наступним етапом культурно-просвітницької роботи було створення у 20-х роках XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Такі школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах.
Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон (1800— 1871). У книзі "Риб'ячий буквар" (1824) він запропонував нову систему світської шкільної освіти. Його ідеї, викладені в "Букварі", незабаром знайшли практичне застосування. У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, а в середині 40-х років таких шкіл налічувалося близько 50. їх створення ініціював знаменитий меценат — лікар і громадський діяч Васил Апрілов (1789—1847).
Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ перша книга болгарською мовою — святкові історії ("Тижневик"), а з 1844 р. видається перший болгарський журнал "Любословіє". На його сторінках публікували свої твори знані діячі національного Відродження.
Успіхи книгодрукування привели до того, що більшість болгарських книжок мали світський, а не релігійний зміст. Першими представниками світської художньої літератури, пройнятої ідеями гуманізму й просвітництва, були поети Н. Геров, Д. Чинтулов, П. Р. Славейков та ін. Поема Н. Герова "Стоян і Рада", пісні Д. Чинтулова, патріотичні вірші П. Р. Славейкова зробили цих авторів дуже популярними в Болгарії.
Становленню національної самосвідомості багатьох представників болгарської інтелігенції сприяло видання у 1829 р. наукової праці російського вченого, вихідця із Закарпаття, Ю. І. Венеліна "Стародавні й теперішні болгари".
Водночас позитивні явища спостерігаються і в болгарському мистецтві. У м. Самокове наприкінці XVIII ст. діяла відома іконописна школа. Серед її представників особливо вирізнявся 3. Зограф, який був автором не лише чудових ікон і фресок, а й світських портретів.
Нові тенденції притаманні в першій половині XIX ст. й болгарській архітектурі. У 30-ті роки османський уряд скасував обмеження розмірів будинків християн, і болгарські купці та ремісники почали споруджувати більш просторі й високі будівлі, прикрашені різьбленням по дереву. Тривав інтенсивний процес реставрації церков і монастирів. Так, у середині 30-х років XIX ст. повністю відбудовано після пожежі головний корпус знаменитого Рильського монастиря, який протягом століть залишався визначною пам'яткою болгарської архітектури.
Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу пануванню Порти, для якої невігластво південнослов'янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзником турецького уряду залишалося грецьке духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед болгар. При цьому найбільших утисків зазнавали ті представники інтелігенції, які здобули освіту в православній Росії, що вважалася основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.
Непримиренна позиція, якої дотримувалося духовенство, неминуче мала спричинити змагання за болгарську церковну автономію. Незалежність, яку Греція здобула в 1830 р., прискорила цей процес. Константинопольський патріархат стає генератором панеллінізму й висуває ідею відродження Візантійської імперії з установленням грецької зверхності над усіма землями, що колись їй належали.
Протягом 20—30-х років у ряді болгарських єпархій проходили виступи парафіян проти засилля греків, їх учасники вимагали скасування відправ грецькою мовою та заміни грецьких священиків на болгарських.
Особливо загострилася боротьба в болгарській церкві у 1838 р. її спровокували спроби митрополита Тирновського Панарета посилити політику еллінізації. Церковний конфлікт у тирновській єпархії набув таких гострих форм, що султан змушений був видати в наступному році особливий указ. Згідно з ним усі піддані імперії, незалежно від віри та національності, діставали рівні права. Жителі Тирновської митрополії відразу ж використали свій новий правовий статус і можливість відкрито подавати скарги на дії церковної та місцевої адміністрації. Вони рішуче домагалися заміни грека Панарета болгарським письменником Неофітом Бозвелі (1785—1848). Уряд відхилив кандидатуру Н. Бозвелі й під натиском грецького духовенства заарештував болгарського літератора. Його звинуватили в підбурюванні до повстання. Після чотирирічного ув'язнення в монастирі Н. Бозвелі вирушив до столиці імперії для продовження боротьби. Йому посприяли константинопольські болгари, котрі на той час мали значний авторитет у місті. Н. Бозвелі та його прибічник Іларіон Макаріопольський запропонували конкретну програму національно-культурних і конфесійних перетворень. Але про автономію болгарської церкви не йшлося. Головні положення нової програми були такі:
а) призначення на головні церковні посади осіб болгарської національності;
б) визнання болгарської мови як основної мови відправ;
в) створення представництва болгар у Константинопольському синоді.
Хоча ці вимоги ще відкрито не відкидали церковну залежність Болгарії, фанаріоти їх рішуче відхилили. Н. Бозвелі знову став жертвою їхньої підступності. Його вдруге ув'язнили в монастирі, де він і помер. Проте болгарські церковні ієрархи не припинили боротьбу. Непоступливість греків тільки підлила масла у вогонь, і з середини XIX ст. змагання болгарського народу за церковну автономію вступили в нову фазу. Відтепер ішлося вже про церковну самостійність Болгарії. З 1848 р. в Константинополі видається болгарська газета "Цареградський вісник". Наступного року, згідно зі спеціальним фірманом султана, в столиці відкрилася болгарська церква Св. Стефана, при якій працювала друкарня.
Одночасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі