Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду.

Ясський мир, що підбив підсумки російсько-турецької війни 1787-1791 рр., підтвердив основні положення Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., який давав Росії право виступати в ролі заступника християнських народів Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці, головним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діаспора різних країн у цей період проявляла дедалі більшу активність, постачаючи своїм одноплемінникам не тільки літературу, а й зброю.

Величезна кількість болгар покинула рідні землі під нас російсько-турецької війни 1806—1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання — "Болгарське земське військо". Воно виникло у Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах. Воєнні приготування Наполеона, що планував вторгнення до Росії, прискорили підписання Бухарестського миру, який не змінював статусу Болгарії.

У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Серед них особливе місце належало військовій реформі. Наприклад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.

Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької війни 1828—1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близько тисячі болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев. Але результати війни та Адріано-польський мир не виправдали сподівань болгар. На відміну від Греції, Сербії, Волощини та Молдавії, котрі дістали автономію, Болгарія залишалася під цілковитим контролем турків. Це призвело до міграції 100 тис. болгар до Волощини та Бессарабії.

Невдалою виявилася спроба Г. Мамарчева підняти повстання у Силістрі й Тирново. Після закінчення війни Г. Мамарчева призначили градоначальником (кметом) Силістри, яку визволила російська армія. У цій ролі він мав залишатися в місті, доки Порта не сплатить Росії контрибуції. Г. Мамарчев таємно готував спільний виступ жителів Силістри, Тирново, а також Варни. Але в 1835 р. плани заколотників видав зрадник. Під час репресій стратили всіх змовників, крім Г. Мамарчева. Його, як офіцера російської армії та підданця іншої держави, ув'язнили, і в тюрмі він провів останні 11 років свого життя.

У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, що мала перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало головною причиною повстання. Але воно не набуло характеру широкого національно-визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною спрямованістю й закінчилось цілковитою поразкою.

Селянські виступи повторилися й у 1850 р. Поштовхом до них стали європейські буржуазні революції 1848-1849 рр. у Франції, Німеччині, Австрії, Угорщині, Італії. Полум'я з європейського вогнища перекинулося й на Болгарію. Однак більшість керівників та учасників селянського руху не ставили собі за мету здобуття національної незалежності. Основні вимоги, що висувалися, мали соціально-економічний характер.

Соціально-економічний розвиток Болгарії наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. безпосередньо залежав від її політичного статусу як складової Османської імперії.

Наприкінці XVIII ст. сіпахійська військово-ленна система імперії остаточно розкладається. Лени вже повністю перейшли у володіння турецьких феодалів, які привласнювали не тільки вільні, а й селянські землі. Це призводило до масової втрати землі селянами. Щоб вижити, вони мігрували до міст або шукали роботи в дідичів. У своїх чифтліках поміщики встановлювали нові форми залежності селян. Серед них:

1) здольщина (половинщина) — оренда поміщицької землі за умови сплати селянином панові половини врожаю;

2) кесімджийство — спадкова оренда з натуральною рентою та панщиною;

У) використання праці найманих сільськогосподарських робітників-батраків.

Так у болгарському селі зароджувались елементи нових капіталістичних відносин. Цей процес прискорився після реформи 1834 р., що остаточно скасовувала сіпахійську систему.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривало поширення товарно-грошових відносин. Збільшення в містах попиту на аграрну продукцію сприяло зростанню обсягів її поставок на ринок. Таким чином, господарства поміщиків дедалі більше втягувались у ринкові відносини. Наприкінці XVIII ст. Порта виявляє велику заінтересованість в експорті вітчизняних товарів на ринки Західної Європи та Росії. З Болгарії, як правило, вивозилася сільськогосподарська продукція (м'ясо, масло, худоба, тютюн, рис, бавовна та ін.).

Однак зародження нових відносин на селі ще не означало полегшення життя селян. Вони, як і раніше, сплачували державний податок — десятину, що насправді сягала 20 % урожаю, виконували низку повинностей (з двору, воза тощо) та годували й утримували війська, які проходили їхніми селами. Особливо тяжким було тоді становище селян на вакуфних землях, що належали мусульманському духовенству.

Нові форми господарської діяльності поміщиків породжували значну соціальну диференціацію сільського населення (заможні, малоземельні, безземельні селяни). Заможні селяни активно використовували працю збіднілих односельців і скуповували