Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах лунають відразу після підписання Бухарестського мирного договору. Остаточна переорієнтація зовнішньої політики країни на Австро-Угорщину та Німеччину відбулася в червні 1914 р., коли уряд В. Радославова одержав велику австро-німецьку позику. Значну її частку незабаром витратили на модернізацію армії та підготовку до нової війни.

БОЛГАРІЯ І ПЕРША

СВІТОВА ВІЙНА

___________________________________________________________

Після початку Першої світової війни Болгарія проголосила нейтралітет, однак переговори з представниками різних коаліцій тривали. Утім контакти з дипломатами Антанти мали лише одну мету — дезорієнтувати опозицію, інтелігенцію, широкі народні маси, які протестували проти виступу на боці австро-німецького блоку.

Всупереч волі більшості партій та їхніх виборців уряд 6 вересня 1915 р. уклав договір про дружбу й союз із Німеччиною. Антанта в цей час зазнавала поразок на фронтах, і урядова преса переконувала громадськість країни в правильності такого рішення. Оскільки Антанта не могла задовольнити територіальні претензії Болгарії за рахунок своєї союзниці Сербії, Німеччина пообіцяла болгарам частину сербської території (Вардарську Македонію та Поморав'я). У разі вступу у війну Румунії і Греції на боці Антанти Болгарія розраховувала на Південну Добруджу та Південну (Егейську) Македонію. 6 вересня було підписано болгарсько-турецьку угоду, згідно з якою Порта передавала новій союзниці частину Східної Фракії.

Остаточне сформування Четвірного союзу (Австро-Угорщина, Болгарія, Німеччина, Османська імперія) змусило лідерів опозиції шукати особистої зустрічі з царем. Однак аудієнція у Фердінанда не зупинила маховика війни, а застереження опозиційних лідерів про можливі наслідки цієї авантюри лунали так наполегливо й палко, що одного з них — О. Стамболійського — ув'язнили.

Болгарія розпочала воєнні дії проти Сербії 14 жовтня 1915 р. Спочатку здавалося, що її вступ у війну є цілком виправданим. До кінця року болгарські війська окупували Вардарську Македонію та значну частину Сербії. Ці швидкі успіхи змусили замовкнути противників союзу з Центральними державами. Шовіністична істерія згуртувала суспільство. Значно підвищився престиж уряду В. Радославова, котрий заявив, що "болгарською буде та земля, на яку ляже слід болгарського коня".

Проте копитам болгарських коней не судилося дуже наслідити на Балканах. Греки за допомогою англо-французького експедиційного корпусу зупинили наступ болгарської армії на Південну Македонію. Тут утворився Салоніцький фронт, активні дії на якому відновилися лише наприкінці війни.

У жовтні 1916 р. Болгарія розпочала бойові дії проти нового союзника Антанти — Румунії. Наприкінці грудня разом з німецькими й турецькими військами болгари загарбали Добруджу. Прибуття російських військ дало змогу румунам стабілізувати Добруджанський (Дунайський) фронт, на якому сторони перейшли до позиційної війни. Таким чином, уряд В. Радославова не виконав обіцянки закінчити бойові дії за 3—4 місяці.

Війна, що затяглася, загострила суперечності в болгарському суспільстві. Промисловість терміново переводилася на воєнні рейки. Підприємства та майстерні, не пов'язані з обслуговуванням військових потреб, часто закривалися за розпорядженням влади. Проникнення до Болгарії німецьких капіталів перетворювало її на сировинний придаток Німеччини. Водночас військові поставки та крадіжки армійського майна приносили величезні прибутки вузькій групі-промисловців, чиновників та вищих військових.

Важким було становище і в аграрному секторі. Масові мобілізації (до 40% чоловічого населення) знекровили болгарське село, а постійні реквізиції зменшили поголів'я худоби. Це призводило до скорочення посівних площ, зменшення збору сільськогосподарської продукції та, зрештою, до перебоїв у постачанні населення продовольством. Слідом за Німеччиною в Болгарії запровадили картки на основні продукти харчування, але через постійне зменшення норм видачі загроза голоду в країні набувала реальних обрисів. Процвітав "чорний ринок".

Під час війни в Болгарії запроваджено цензуру. Скасовувалися конституційні свободи. Паралельно зі скороченням реальної заробітної платні збільшувався робочий день. Широкі народні маси були доведені до злиденного стану й політичного безправ'я.

Посилювалися заворушення в армії. Вони стали особливо помітними після Лютневої революції в Росії. Від стихійного братання з російськими солдатами та поширення листівок антивоєнного характеру в армії на межі 1917-1918 рр. перейшли до відкритих мітингів і акцій непокори. У парламентському виступі одного з лідерів опозиції йшлося про те, що за півтора року війни дисциплінарні покарання за антивоєнну діяльність отримали близько 800 офіцерів і 400 тис. солдатів. Свого піку всенародне невдоволення сягнуло влітку 1918 р. Про ненадійність армії наочно свідчило червневе повстання 27-го Чепінського полку.

За цих умов цар Фердінанд оновив уряд. Замість лідера лібералів В. Радославова прем'єром у червні 1918 р. призначено керівника Демократичної партії А. Малінова. Але ні він, ані його наступник — лідер радикалів Т. Костурков — не подолали економічної та політичної кризи. Курс на продовження війни в союзі з Центральними державами залишався незмінним.

У середині вересня 1918 р. в районі Добропола війська Антанти прорвали фронт. У районі Скоп'є оточено цілу німецьку армію, а болгарські війська розпочали безладний відступ. Репресії Верховного командування не змінили ситуації на фронті. 23-24 вересня у військових частинах спалахнули антивоєнні й антиурядові виступи під гаслами "На Софію!", "Смерть винуватцям катастрофи!". Розгромивши штаб-квартиру командування, повстанці 26 вересня зайняли місто Радомир, що в 30 км від столиці. Намагаючись урятувати становище, уряд вирядив до повстанців лідера БЗНС А. Стамболійського, котрого звільнили з в'язниці, та його соратника Р. Даскалова. Водночас у штаб командування Антанти до Салонік вирушила інша делегація, до