Саме слово "Коран" означає "читання". Написаний він класичною арабською мовою, має 114 глав (сур), що не мають у розташуванні внутрішнього зв'язку. Ось приклад.

Глава 8, стих 42: "Знайте, що з усього, що ви берете у здобич, п'ята частина богові, посланнику та родичам його, сиротам, бідним, мандрівникам..."

Глава 9, стих 123: "Немає потреби віруючим виходити в похід усім, з кожного коліна їх би виходив якийсь загін, для того, щоб їм вчитися справам благочестя і щоб наставляти народ свій".

Глава 43, стих 31: "Ми роздаємо ...життєві потреби в цьому долішньому житті, звеличуєм одних над другим у ступенях, так що один з них тримає інших підвладними собі невільниками".

Мусульманська релігія і нова мусульманська держава надавали великого значення власності на землю. На врожай накладався податок - 1/10 - ушр. Ніхто не звільнявся від нього, навіть знать. Однак неосвоєні землі не підлягали розділу і повинні були поступати у володіння мусульманської общини. Без відома держави ніхто не мав права зайняти ці землі. Мухаммед широко практикував наділення своїх наближених земельними ділянками. Власник ділянки був зобов'язаний сплачувати державі податок, але земля передавалась у спадок.

Отже, в арабській державі вже на першому етапі його існування склалося 4 категорії земель: 1) землі племен, що були у спільній власності; 2) приватні землі - мюльк; 3) землі держави; 4) землі, пожалувані державою мусульманській знаті.

Виникали нові суспільні відносини. Іслам (буквально - покірність) передбачав централізацію. Керівниками мусульманської общини були, крім Мухаммеда, купці Абу Бекр і Омар.

Після смерті Мухаммеда правителі держави обиралися з його сподвижників і родичів, що одержували титул халіфів, заступників пророка. Таких виборних халіфів було 4: Абу Бекр (632 - 634), Омар (634 - 644), Осман (644 - 656), Алі (656 - 661).

Першим халіфам довелося придушувати збройні заколоти, очолювані лжепророками. Найкращим способом примирити простих арабів, а особливо бедуїнів, з державою та ісламом була політика широких завоювань, що давала б нові землі і багату воєнну здобич. Так почались арабські завоювання. Міжнародна обстановка була сприятливою. Тривала війна між Візантією і Іраном послабила цих сусідів Аравії.

Зібравши велике військо, араби зуміли почати війну одночасно з Іраном і Візантією. На 640 р. вони завоювали Палестину й Сирію, потім Єгипет (640 - 642). У 649 р. підійшли до Карфагена. У 631 - 651 рр. Повністю підкорили Іран. Раніш могутня держава Сасанідів перестала існувати. У 658 р. араби оволоділи Вірменією, частиною Грузії, а за Кавказом дійшли до землі хазар.

До початку УІІІ ст. араби залишали у завойованих країнах місцеві порядки й віру. Араби тільки переходили до класового суспільства і ще не оволоділи усім апаратом феодального управління. На землях, які раніше входили до Візантії та Ірану (були підкорені ними), населення дивилось на арабів, як на визволителів.

Частина арабів переселилась на нові завойовані землі. Інші лишилися кочівниками. В ряді місць, де араби жили й раніше, населення сприйняло їх мову, культуру. У Закавказзі, Ірані й Середній Азії - навпаки, араби сприйняли місцеві мову й культуру і асимілювались із місцевим населенням.

Величезні завоювання і багата воєнна здобич сприяли ще більшій майновій диференціації і росту соціальних суперечностей. Особливо це стало помітно за третього халіфа - Османа, який разом з оточенням - родичами-Омейядами, перейшов від політики опори на військо - воєнно-демократичних порядків - до опори на аристократію. За Османа знать захоплювала землі і нагромаджувала багатства в своїх руках.

Невдоволені - опозиція - групувались навколо Алі, кузена й зятя Мухаммеда, одруженого з його дочкою Фатімою. Їх стали називати шиїтами (шна - арабською група, партія). Спершу це було лише політичне угрупування і лише пізніше перетворилося на релігійну течію в ісламі. Головна вимога в шиїтів - щоб халіфом став Алі, а потім щоб халіфами були його нащадки. До шиїтів пристали селяни, бедуїни, що сподівалися на "справедливого халіфа".

У 656 р. повсталими шиїтами Осман був убитий. Четвертим халіфом був обраний Алі. Аристократи, в тому числі й Омейяди, відмовились визнати його. Почалась громадянська війна (656 - 661). Алі підтримували низи арабського народу. Але сам він діяв нерішуче і розчарував частину своїх прибічників. Вони його покинули і дістали назву хариджитів (ті, що пішли). Хариджити виступали за повернення до первісного ісламу, під яким розуміли соціальну рівність, спільне володіння землею, рівний поділ воєнної здобичі, вимагаючи також виборів халіфа усіма мусульманами. Хариджити були демократичною течією в ісламі. Згодом вони стали особливою сектою.

В середині VІІ ст. сформувалися 3 течії в ісламі. Перша - сунніти (усунна - зібрання розповідей про судження та вчення Мухаммеда. На основі сунни розроблений шаріат - звід мусульманських законів). Сунніти були прихильниками офіційного "правовірного" ісламу. Іх очолювали Омейяди на чолі з Муавією. Друга течія - шиїти, третя - хариджити, що згодом стали сектою.

Халіфат Омейядів. У 661 р. Алі було вбито одним із хариджитів. Халіфом знать проголосила Муавію. Це означало, що перемогла арабська знать. Омейяди керували халіфатом до 750 р. Столицею халіфату став