Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення царського господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі землевласники використовували працю рабів і найманих робітників, дрібні – самостійно обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення общинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно продаватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується. 

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26 – 36). 

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють оренду землі, яка відігравала, очевидно, велику роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендоване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два роки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не освоєні землі. Законодавство, що визначало відносини між власником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46). Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под. ред. проф. З.М. Черніловского.-М.: Госюриздат, 1973. 

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або загибелі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільськогосподарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, будівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо будинок розвалювався) (ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цього питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купівлі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, будівель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на глиняних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вважався недійсним (ст. 9 – 13; 36). 

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124). 

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245). 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося.

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювався з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці) (ст. 138; 141). 

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання дітей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов’язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов’язана повернутися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення сплачував півціни. При бездітній сім’ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка народить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена. 

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мало право розпоряджатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність.

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зраду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншого” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”. 

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася розпусницею, а у випадку її зґвалтування винний міг бути